Але Рікардо не слухав. Біля протилежної стіни він крутив головою то так, то так, чухав бороду, косуючи на високу фігуру, яка ввібрала в себе власну тінь, мовчала своєю тишею, стоячи при кам’яній стіні.
— Лялька, — пробурмотів він. — Найбільша смертолялька, яку я будь-коли бачив! Я бачив скелети у натуральну величину у вікнах, картонні гроби, завбільшки з людину, наповнені зацукрованими черепами, — це я бачив. Але щоб таке! Я вражений, Філомено!
— Вражений? — аж завищав гробар. — Та це ж не лялька, це…
— Ти присягаєшся, Філомено? — спитав Рікардо, не дивлячись на гробаря. Він простягнув руку і кілька разів поплескав іржаво-коричневі груди фігури. Вона звучала, мов самотній барабан. — Присягаєшся, що це пап’є-маше?
— Клянуся Пречистою Дівою.
— Тоді гаразд, — Рікардо знизав плечима, пирхнув, а тоді розсміявся. — Тоді все просто. Якщо ти присягаєшся Пречистою Дівою, то про що мова? Тоді ніяких процесуальних заходів не знадобиться. Зрештою, пішли би тижні, щоби підтвердити чи спростувати, що це всього лише, або не всього лише, штука, скручена зі старих газет і тіста, вимазана рудою глиною.
— Тижні, місяці, підтвердити, спростувати! — гробар обернувся довкола своєї осі, ніби закликаючи всіх святих світу, які чомусь виявилися безсилими у цих чотирьох стінах. — Ця «лялька» — моя власність. Моя!
— Ця лялька, — спокійно заперечила Філомена, дивлячись на пагорб, — якщо вона лялька, зроблена мною, то мені й належить. І навіть, — вона зробила паузу, збираючи зі свого єства нові запаси спокою, — навіть коли це не лялька, а сам Хуан Діаз повернувся додому, то чи не належить він насамперед Господові?
— Хто б заперечував! — притакнув Рікардо.
Гробар хотів би спробувати. Але перш ніж він зумів зібрати слова докупи, знову заговорила Філомена.
— І хіба не перед Господом, біля Господнього вівтаря, у Господній церкві в один із найсвятіших Господніх днів, Хуан Діаз сказав, що буде моїм до останніх своїх днів?
— До останніх днів, ага-ага, — зрадів гробар. — Отож-бо й воно! Але його дні збігли, і тепер він належить мені!
— Отож, — продовжувала Філомена. — Спершу власність Господня, потім власність Філомени Діаз, якщо тільки ця лялька — не лялька, а сам Хуан Діаз. І, хай там як, володарю смерті, ти вигнав свого пожильця, ти прямо сказав, що більше його не хочеш. А коли ти так щиро його любиш і бажаєш, то чи не заплатиш ти за нього орендну плату, щоби він знову був твоїм пожильцем?
Але володар тиші аж задихнувся від люті, давши тим самим час заговорити Рікардо.
— Володарю могил, я бачу багато місяців, безліч правників, багато точок зору — добрих і міцних, — щоб підтримати ту чи іншу точку зору, включно із законами, які стосуються нерухомості, виробництва іграшок, Господа, Філомени, Хуана Діаза, де б він не був, голодних дітей, совісті гробокопача, і силу-силенну можливих ускладнень для смертельних справ. За цих обставин, чи ти готовий до довгих років судових процесів?
— Я готовий, — вигукнув гробар і затну вся.
— Чоловіче добрий, — озвався Рікардо, — минулого вечора ти дав мені невеличку пораду, яку я зараз переадресовую тобі. Я не кажу тобі, як чинити з померлими. То ти своєю чергою не вказуй мені, як бути з живими. Твоя влада не поширюється за цвинтарні ворота. За ними — вже мої громадяни, мовчазні, чи ні. Отож…
Рікардо востаннє поплескав виструнчену фігуру по лунких порожніх грудях. З її нутра відлупив удар серця — гучний і тремкий удар, від якого гробар здригнувся.
— Я офіційно оголошую цю річ несправжньою, лялькою, а не мумією. Ми тільки втрачаємо час. Ходімо звідси, громадянине гробарю! Повертайся до своїх володінь! Добраніч, Філомено, діти. О, Філомено, кузино моя!
— А що буде з