— Нічого — але дещо до тебе, жрець із лицем сагиба. Чи ти його на своїх плечах нести зібрався?
— Я йду на рівнини. Ніщо не перешкодить моєму поверненню. Я боровся зі своєю душею, поки не знесилився. Нерозумне моє тіло виснажилося, а ми ще так далеко від рівнин, — проказав Лама.
— Дивися! — просто сказала вона і відступила вбік, щоб Кім сам міг побачити свою цілковиту безпомічність. — Проклинай мене. Може, це йому додасть сили. Начаклуй! Приклич своїх великих богів. Ти ж бо жрець, — вона відступила.
Лама непевно присів навпочіпки, притримуючись рукою за одвірок. Старий чоловік не може оговтатися після удару за одну ніч, наче хлопець. Слабкість пригнула його до землі, але очі його трималися за Кіма, живі та благальні.
— Усе гаразд, — сказав Кім. — Тутешнє розріджене повітря тебе послабило. Ось уже скоро підемо! Це гірська хвороба. Мені теж трохи кепсько у шлунку, — хлопець став навколішки і втішав Ламу першими-ліпшими словами. Тоді повернулася жінка, ще пряміша, ніж досі.
— Не помогли твої боги, еге? Спробуй моїх. Я — Шемлезька жінка, — вона хрипко гукнула — і з коров’ячого загону вискочили двоє її чоловіків і троє ще інших із грубими гірськими ношами-дулі, якими переносять хворих або користуються для офіційних візитів. — Оця худоба, — вона на них навіть не глянула, — твоя, на скільки тобі буде тре’.
— Але ми не підемо дорогою до Сімли. Ми не підемо близько до сагибів, — вигукнув перший чоловік.
— Вони не втечуть, як інші, і не покрадуть речі. Двоє, я знаю, що слабші. Станьте на задній край, Сону і Тарі. — Вони квапливо скорилися. — Тепер нижче, і покладіть того святого чоловіка. Я нагляну за селом і вашими доброчесними жінками, поки ви повернетеся.
— А коли то буде?
— Спитайте у жерців. Не набридайте мені. Покладіть у ногах торбу з їжею, це вирівняє вагу.
— О, святий чоловіче, твої гори добріші, ніж наші рівнини! — вигукнув Кім із полегшенням, поки Лама шкандибав до нош. — Це ж справжнє князівське ложе — місце почесне і зручне. І ми завдячуємо ним…
— Зловісній жінці. Мені твої благословення так само треба, як і твої прокльони. Цей мій наказ, а не твій. Беріть і гайда! Агов! А ти гроші маєш на дорогу?
Вона поманила Кіма у свою хижу і нахилилася над обшарпаною англійською скринькою для грошей під своїм ліжком.
— Мені нічого не треба, — сказав Кім, сердитий замість вдячності. — Я вже перевантажений милостями.
Вона глянула на нього з допитливою посмішкою і поклала йому руку на плече.
— То хоч подякуй мені. Я бридка на лице та ще й горянка, але, як ти кажеш, набула заслуги. То може, тобі тепер показати, як сагиби дякують? — її суворі очі пом’якшали.
— Я всього лише мандрівний жрець, — сказав Кім, і його очі зблиснули у відповідь. — Тобі не треба ні моїх благословінь, ні прокльонів.
— Ні, але дай трішки часу — ти за десять кроків наздоженеш ноші — якби ти був сагиб, то ти би зробив — хочеш, покажу, як?
— А що, як здогадаюся? — сказав Кім, обійняв її за шию і поцілував у щоку, продовжуючи англійською: — Дуж-же дякую вам, люба.
Азіати майже не знають поцілунків, тож, певно, тому вона відхилилася назад із широко розплющеними очима і переляканим лицем.