Кім

Сміючись крізь сльози, Кім поцілував Ламі ноги і заходився коло чаювання.

— Ти на мене спираєшся у тілі, святий чоловіче, але я на тебе спираюся в деяких інших речах. Ти це знаєш?

— Може, я здогадався, — блиснув очима Лама. — Нам це треба змінити.

Тож коли з гарканням, шварканням і великим гонором до них дісталося не абищо, а власний паланкін сагиби, висланий за двадцять миль у супроводі того самого буркотливого старого слуги-урії, і коли вони опинилися у хатньому хаосі довгого білого галайкуватого будинку за Сагаранпуром, Лама ужив власних заходів.

Після перших же привітань, сагиба загукала з вікна горішнього поверху:

— От і яке з того пуття, як стара старому радить? Я ж тобі казала, я ж тобі казала: «Святий, наглядай за своїм челою». А ти що робив? Ото не переч! Я знаю. Він бігав за жінками. Подиви на його очі — порожні й понурі, і зрадницька зморшка прорізалася донизу коло носа. Та його всього перевіяли! Тьху! Тьху! А ще жрець!

Кім поглянув догори, надто змучений, щоб усміхнутися, і лише заперечно похитав головою.

— Не глузуй, — мовив Лама. — Тепер уже не час на це. Нас привели сюди важливі справи. Душевна недуга спіткала мене у Горах, а його — тілесна. Відтоді я прожив на його силі — під’їдав її.

— Обоє діти — і старе, й мале, — вона пирхнула, але утрималася від подальших жартів. — Хай наша гостинність відновить вас! Побудьте трохи, а тоді я прийду потеревенити про гарні високі Гори.

Увечері — її зять повернувся, і вже не було потреби обходити сторожею садибу — вона дісталася до суті справи, яку їй стишеним голосом пояснював Лама. Дві старі голови мудро кивали разом. Кім дочвалав до першої-ліпшої кімнати з ліжком і заснув там, як убитий. Лама заборонив йому стелити ковдри і добувати їжу.

— Я знаю, я знаю. Хто ж, як не я? — кудкудакала сагиба. — Ми, які йдуть уже до ґгатів для спалювання, хапаємося за руки тих, які піднімаються від Річки Життя з повними глеками, так, несучи повнісінькі глеки. Дарма я напала на хлопця. Він тобі позичив свою силу? Правда, що старі щодня поїдають молодих. Отже, тепер маємо оживити його.

— Ти вже багато разів набувала заслуги…

— Моя заслуга. То й що? Стара торба з кістками, яка куховарить печеню-карі для людей, що і не спитають: «А хто це зварив?» От якби заслуг можна було запасти для онука…

— Того, у якого живіт болів?

— Подумайте-но, святий чоловік про таке пам’ятає! Я маю сказати його матері. Це ж яка виняткова честь! «Той, у якого живіт болів!» — одразу згадав святий чоловік. Вона буде пишатися.

— Мій чела для мене — те саме, що син — для непросвітлених.

— Скажи краще — онук. Матері не мають мудрості наших літ. Як дитина заплаче, то вони вже думають, що світ западається. А бабусі вже досить далекі від болю пологів і насолоди годування грудьми, щоб розрізнити, коли дитина плаче спересердя, а коли — від вітрів. А як уже ти заговорив знову про вітри, то, може, коли святий чоловік був у нас минулого разу, я образила його, вимагаючи талісман?

— Сестро, — сказав Лама, вживаючи таку форму звертання, яку буддистські монахи використовують лише зрідка до монахинь, — якщо талісмани тебе заспокоюють…

— Вони кращі за десять тисяч лікарів.

— Я кажу, якщо вони тебе заспокоюють, то я, колишній настоятель монастиря Сач-дзен, напишу тобі стільки, скільки забажаєш. Я ніколи не бачив твого лиця…