— Наступного разу, — вів далі Кім, — не варто настільки довіряти вашим жерцям-язичникам. А тепер я кажу «на все добре». — Він потис їй руку на англійський манер. — На все добре, люба.
— На все добре, і… і… — вона намагалася пригадати англійські слова одне за одним. — Ви повернетеся знову? На все добре, і… хай вас Бог береже.
Через півгодини, коли скрипучі ноші трюхикали вгору по стежці на південний захід від Шемлега, Кім помітив у дверях хижі крихітну постать, яка махала білою хустинкою.
— Вона набула заслуги більшої за всіх, — сказав Лама. — За те, що спрямувала чоловіка на шлях звільнення, а це наполовину так само багато значить, якби вона сама відшукала його.
— Хммм, — задумливо відповів Кім, пригадуючи нещодавнє. — Можливо, я теж набув заслуги… Принаймні, вона не поводилася зі мною, як із дитиною.
Він підтягнув спереду поли одягу — там, де був пакунок із документами і картами, поправив дорогоцінну торбу з харчами в ногах у Лами, узявся рукою за край нош і приноровився до повільної ходи буркотливих чоловіків.
— Вони теж набувають заслуги, — через три милі сказав Лама.
— Більше того, їм заплатять сріблом, — докинув Кім. Шемлезька жінка дала йому срібняків, і він вирішив, що єдино чесним буде, якщо її чоловіки зароблять їх назад.
Розділ 15
За двісті миль на північ від Чіні, на блакитному сланці Ладака лежить веселун Янклінг-сагиб і сердито видивляється у бінокль по гірських хребтах, чи нема де слідів його улюбленого провідника — чоловіка з Ао-Чанга. Але цей зрадник із новенькою гвинтівкою Манліхера[191] і двома сотнями набоїв десь там полює мускусного оленя на продаж, а Янклінгові-сагибу у наступному сезоні розкаже, як він тяжко нездужав.
Угору долинами Башагра поспішає бенгалець — гострозорі гімалайські орли обминають його яскраву новеньку біло-синю парасолю — а сам бенгалець, колись товстий і гарний, тепер худий та обвітрений. Він отримав подяку від двох непростих іноземців, яких не без спритності провів через Машобрський тунель до великої та різнобарвної столиці Індії. Не його провина у тім, що у пелені густого туману він провів їх повз телеграфне відділення та європейську колонію у Котгарі. Не його провина, а тих богів, про яких він так захоплююче розказував, що він вивів їх до кордонів Нагану, де місцевий раджа сплутав їх із дезертирами британської армії. Гарі-бабу так описував велич і славу своїх супутників у них на батьківщині, аж сонний князик усміхнувся. Він це розказував кожному, хто цікавився — безліч разів — голосно — по-різному. Він випрошував їжу, знаходив помешкання, проявив знахарські здібності для зцілення ударів у пах — таких ударів, які можна отримати, котячись по скелястому схилу у темряві — він геть у всьому був незамінний. Причина його дружелюбності викликала повагу. Разом із мільйонами закріпачених одноплемінників він звик дивитися на Росію як на велику північну визволительку. Він був боягузом. Він боявся, що не зможе уберегти своїх прославлених винаймачів від гніву розбурханих селян. Він би й сам радо зацідив якому-небудь ото святому, чом би й ні, але… Він був глибоко вдячний і щиро радів, що доклав «своїх незначних зусиль», щоб довести їхню подорож — за винятком втрати речей — до успішного завершення. Він забув про штурхани, навіть заперечував, що була та недостойна перша ніч під соснами. Він не просив ні утримання, ні попередньої плати, але, якщо вони вважатимуть його достойним, то чи не зможуть написати йому рекомендацію? Йому це може згодитися потім, коли хтось інший, може, їхні друзі, приїдуть на Перевали. Він благав їх пригадати його у часи їх майбутньої величі, бо ж «несміло сподівається», що навіть він, Магендра Лал Дат, М. О. з Калькутти, «дещо прислужився державі».
Вони дали йому документ, де вихваляли його люб’язність, готовність допомогти і несхибні навички гіда. Він запхав його у пояс й аж схлипнув від розчулення, бо ж вони стільки небезпек пережили разом. Він провів їх ополудні по людній центральній вулиці Сімли до Союзного банку Сімли, де вони хотіли підтвердити свої особи. А там пощез, наче світанкова хмаринка на Джако.
Погляньте на нього, надто вихудлий, щоб пітніти, надто зайнятий, щоб рекламувати свої ліки з маленької оббитої міддю скриньки, піднімається він по Шемлезькому схилу — просто втілення досконалості. Подивіться, як він відкинув усі свої мудрагельські звички, курить удень на топчані, а жінка в прикрашеному бірюзою головному уборі вказує на вкриті сухою травою схили на південному сході. Ноші, каже вона, пересуваються не так швидко, як окрема людина, але його пташки, певно вже на рівнинах. Святий чоловік не схотів лишатися, хоч вона, Ліспет, і наполягала. Бабу тяжко зітхає, обперізує свої великі стегна і знову вирушає в дорогу. Він не має великого бажання подорожувати у сутінках, але його денні переходи — от, нікому в книжці описати — справили б враження на людей, які глузують із його раси. Добрі селяни, пам’ятаючи продавця ліків із Дакки два місяці тому, давали йому прихисток від злих лісових духів. Йому снилися бенгальські боги, університетські підручники і «Королівське товариство», Лондон, Англія. На світанку біло-синя парасоля, підстрибуючи, рухалася далі.
На краю Дуна, залишивши далеко позаду Масурі, перед огорнутими золотою імлою рівнинами спинилися обшарпані ноші, де лежить — і всі Гори це знають — хворий Лама, який шукає Річку, щоб зцілитися. Села ледь не побилися між собою за честь нести їх, але не лише тому, що Лама давав благословення, але тому, що його учень давав добрі гроші — цілу третину того, що платять сагиби. Ноші-дулі проходили по дванадцять миль за день, як то видно по засмальцьованих кінцях, і такими дорогами, де мало хто з сагибів ходить. Через перевал Ніаланг у бурю, коли розвихрена снігова крупка засипала кожну бганку на одязі незворушного Лами; поміж чорними кручами Райєнга, де вони чули посвисти диких кіз за хмарами; здираючись вниз і вгору по сланцях біля гірського підніжжя; тісно затискаючи руків’я нош між плечем і стисненою щелепою, коли треба було проходити жахливі закрути Порізаної Дороги над Бгаґіраті; гойдаючись і поскрипуючи в такт підтюпцеві носіїв на спуску у Долину Вод; квапливо проминаючи імлисті плато тієї замкнутої долини; знову вгору, вгору назовні, назустріч ревінню вітрів Кедарнатху; спочиваючи опівдні у тьмяному затінку привітних дібров; переходячи від села до села по вранішньому морозцеві, коли навіть найщирішим вірянам можна пробачити, якщо вилають нетерплячого святого чоловіка; або при смолоскипах, коли навіть найменш лякливі думають про привидів — так мандруючи, ноші-дулі досягли свого кінцевого переходу. Маленькі горяни обливалися потом від незвичної спеки унизу хребта Сівалік і зібралися довкола жерців по своє благословіння і платню.
— Ви набули заслугу, — каже Лама. — Заслугу більшу, ніж ви можете собі збагнути. І ви повертаєтеся до Гір, — зітхає він.
— Авжеж. У високі Гори і якомога швидше.
Носій розтирає плече, п’є воду, спльовує її і поправляє трав’яні сандалії. Кім — його обличчя здається витягнутим і втомленим — платить дуже дрібним сріблом, яке витяг з-за пояса, знімає торбу з їжею, запихає за пазуху цератовий пакунок — то священне писання — і допомагає Ламі підвестися на ноги. Мир знову оселився в очах старого, і він більше не чекає, що гори обваляться і придушать його, як то було тієї жахливої ночі, коли річка розлилася й затримала їх.
Чоловіки підхоплюють ноші-дулі й зникають із поля зору в гущавині кущів.
Лама підносить руку в бік гірських валів Гімалаїв.
— Не поміж вас, о, найблагословенніші між горами, упала Стріла нашого Володаря! Ніколи більше не доведеться мені дихати вашим повітрям!
ebooksa