Кім

— Але на тутешньому доброму повітрі ти вдесятеро дужчий, — каже Кім, до його втомленої душі промовляють плодючі, щедрі рівнини. — Тут, чи десь поблизу впала Стріла, так. Ми будемо йти дуже повільно, може, один кос за день, адже пошук досягне мети. А торби чимало важать.

— Ая, наш пошук досягне мети. Я подолав велику спокусу.

* * *

Відтепер вони проходили не більше, ніж пару миль на день, і на Кімові плечі ліг тягар усього: тягар старого чоловіка, тягар важкої торби з харчами, тягар замкнутих книжок, тягар пакунку з писаниною на грудях і всі повсякденні турботи. Він просив милостиню на світанку, розстеляв Ламі ковдру для медитацій, тримав на колінах його втомлену голову в часи полуденної спеки та проганяв від неї мух, аж доки не починали боліти зап’ястки, ввечері він знову просив милостиню і розтирав Ламі ноги, а той навзамін обіцяв йому звільнення — сьогодні, завтра чи принаймні післязавтра.

— Ніколи ще не було такого чели. Часом я сумніваюся, чи Ананда дбав так про нашого Володаря. Невже ти сагиб? Коли я був простим чоловіком — дуже давно — я про це забув. А тепер я на тебе дивлюся часто і щоразу згадую, що ти сагиб. Дивно.

— Ти ж мені казав, що нема ні чорних, ні білих. То чого ти мені голову морочив, святий чоловіче? Дай мені другу ногу потерти. Мене це сердить. Я не сагиб. Я твій чела, а голова мені обтяжує плечі.

— Трохи потерпи! Тоді ти і я, стоячи на далекому березі річки, озирнемося на наші життя так само, як озиралися у горах на денний перехід, який залишився позаду. Може, і я колись був сагибом.

— Ніколи не було сагиба, схожого на тебе, присягаюся.

— Я певен, що Зберігач Священних Зображень із Дому Чудес у минулому житті був дуже мудрим настоятелем монастиря. Але навіть його окуляри не допомагають моїм очам бачити. Коли я хочу пильно придивитися, перед ними пролягає тінь. То нічого — я знаю вибрики бідолашної нерозумної оболонки тіла — одна тінь змінює іншу. Я зв’язаний ілюзією часу і простору. Як далеко ми пройшли сьогодні у тілі?

— Десь половину коса.

(Три чверті милі, але це було дуже виснажливо).

— Половину коса. Ха! Я подолав десять тисяч тисяч косів у духові. Які ж ми усі загорнуті, замотані й сповиті оцим усім! — він глянув на свою тонку руку, помережану синюватими жилами, для якої вже стала заважкою вервиця. — Чело, а ти ні разу не хтів мене покинути?

Кім думав про цератовий пакунок і книжки у торбі з їжею. Якби тільки хтось уповноважений міг забрати їх, Кімові було би байдуже до того, як далі піде далі Велика Гра. Він був втомлений, голова пашіла, його діймав глибокий нутряний кашель.

— Ні, — майже суворо відповів він, — я не собака чи змія, щоб кусати, коли навчився любити.

— Ти надто ніжний до мене.

— І це теж не так. Я тут трохи зробив, із тобою не радячись. Я повідомив жінку з Кулу, через ту, яка приносила нам козяче молоко сьогодні вранці, що ти трошки заслаб і що потрібні ноші. Я себе тяжко картаю подумки, що не зробив цього, як лиш ми прийшли у Дун. Ми тут почекаємо, поки принесуть ноші.

— Я задоволений. Вона жінка з золотим серцем, як ти ка’ж, але балакуча… таки ж говорюча!

— Вона не буде тебе втомлювати. Я про це теж подбав. Святий чоловіче, мені дуже тяжко на серці, що я так мало дбав про тебе, — істеричний клубок підступив йому до горла. — Я тебе задалеко повів, я не завжди знаходив для тебе добру їжу, я не зважав на спеку, я теревенив із людьми на дорозі, залишаючи тебе самого… Я… Я… Гай-май! Але я люблю тебе… І це все вже запізно… Я був дитиною… О, чому я не був дорослим? — перевтомлений від напруги, виснаження і тягаря понад силу для його віку, Кім упав Ламі до ніг і заридав.

— І що оце таке робиться? — лагідно мовив Лама. — Ти ні разочку не відступив ні на волосину від Шляху Послуху. Неуважний до мене? Дитино, я живився твоєю силою, як живиться старе дерево вапном із нової стіни. День при дні, відколи ми вийшли з Шемлега, я крав твою силу. Того, а не через твою провину, ти ослаб. Це тіло — дурненьке, нерозумне тіло — говорить зараз, а не всезнаюча душа. Будь спокійним! Пізнай хоча б тих демонів, із якими ти борешся. Вони породжені землею, це діти ілюзій. Ми йдемо до жінки з Кулу. Вона набуде заслуги, приймаючи нас, а надто — дбаючи про мене. Ти будеш вільний, поки не повернеться твоя сила. Я забув про нерозумне тіло. Якщо це гідне осуду, то я приймаю його. Але ми вже надто близько до Воріт Звільнення, щоб зважати на осуд. Я би міг тебе похвалити, але навіщо? Скоро, уже скоро ми будемо понад усі потреби.

Отак він бавив і заспокоював Кіма мудрими прислів’ями і глибоко поважними текстами про мале розгадане звірятко — наше тіло — яке, будучи нічим, окрім ілюзії, наполегливо хоче вважатися душею, щоб потьмарювати Шлях і безмірно примножувати зайвих демонів.

— Гай-май! Давай поговоримо про жінку з Кулу. Як ти думаєш, вона попросить іще талісманів для своїх онуків? Коли я був молодим чоловіком, дуже давно, мене мучили отакі потьмарення, і ще всякі, і я прийшов до настоятеля, дуже святого чоловіка, шукача істини, я про це тоді ще не знав. Сядь і послухай, дитино душі моєї! Як скінчилася моя оповідь, він сказав мені: «Чело, знай про це. Багато є брехні на світі, і багато брехунів, але немає більшого брехуна, ніж наше тіло, за винятком лиш відчуттів, які там живуть». Усвідомивши це, я заспокоївся, і він у своїй великій милості дозволив мені випити чаю у його присутності. Дозволь і ти мені зараз випити чаю, бо я спраглий.