Кім

— Я — Кім. Я — Кім. А хто такий Кім? — знову і знову питала його душа.

Йому не хотілося плакати — ще ніколи в житті він не почувався таким далеким від плачу — але раптом невимушені дурні сльози закрапали йому з носа і з майже фізично чутним клацанням він відчув, як коліщатка його буття знову приєднуються до зовнішнього світу. Речі, які за мить до цього марно проминали перед кришталиком його ока, набули належних пропорцій. Дороги були призначені для того, щоб по них ходити, будинки — щоб у них мешкати, худоба — щоб на ній їздити, поля — щоб на них вирощувати, а чоловіки та жінки — щоб спілкуватися. Усі вони були справжні й істинні, міцно стояли на ногах і були цілком зрозумілі — зліплені з такої самої глини, як і він, не більше й не менше. Він потрусився, наче собака з блохою у вусі, і вийшов за ворота. Сагиба, якій чиїсь пильні очі доповіли про його дії, мовила:

— Хай іде. Я своє зробила. Тепер Мати-Земля зробить решту. Коли святий чоловік повернеться з медитації, скажіть йому.

На горбочку десь за милю від будинку стояв порожній візок, а за ним молоденька смоква неначе виглядала щось між свіжозораних полів. Кімові повіки, омиті свіжим повітрям, зробилися тяжкими, як тільки він дістався туди. Земля там була вкрита чистим пилом — не рослинами, які за життя вже перебувають на півдорозі до смерті, а пилом, сповненим надій, хранителем насіння всього живого. Він відчув його пальцями ніг, поплескав долонями і, солодко позіхнувши, суглоб за суглобом випростався на ввесь зріст у затінку воза, зібраного з дерев’яних клинців. А матінка-земля виявилася такою ж відданою, як і сагиба. Вона пронизувала його своїм диханням, відновлюючи рівновагу, яку він втратив, пролежавши так довго у ліжку, відрізаний від її здорових потоків. Голова його безсило лежала на її грудях, і його розпростані руки віддавалися її силі. Щедро вкорінене дерево над ним і навіть мертва деревина обіч нього знали його думки краще, ніж він сам. Годину за годиною він лежав у завмиранні глибшому, ніж сон.

Надвечір, коли пилюка, яку здійняли стада, повертаючись додому, затягнула димкою обрій, прийшли Лама з Магбубом Алі, обоє пішки, ступаючи обережно, бо ж домашні показали їм, куди пішов Кім.

— Аллах! Що за дурні виграшки на відкритому місці! — бурмотів торговець кіньми. — Його сто разів могли пристрелити, правда, це не кордон.

— І, — мовив Лама, повторюючи багато разів переказані слова, — ніколи ще не було такого чели. Стриманий, доброзичливий, мудрий, щедрої вдачі, веселий серцем у дорозі, нічого не забуває, вчений, чесний, люб’язний. Велика буде йому нагорода!

— Я вже казав, що знаю цього хлопця.

— І він таким і був?

— Де в чому, але я ще не маю такого амулета, як у червоношапочників, щоби зробити його геть чесним. Вочевидь, його гарно доглядали.

— Сагиба має золоте серце, — переконливо сказав Лама. — Вона дбала про нього, як про рідного сина.

— Гм-ф! Схоже, половина Гінду так за нього дбає. Я хотів тільки переконатися, що хлопець не втрапив у біду і перебуває на волі. Як ти зна’ш, ми з ним були давні приятелі ще у перші дні вашого спільного паломництва.

— У цьому — зв’язок між нами, — опустився на землю Лама, — ми завершили паломництво.

— Не собі дякуй, що воно не урвалося на віки вічні тиждень тому. Я чув, що тобі казала сагиба, коли ми тебе принесли на ліжко, — сміявся Магбуб і смикав себе за свіжопофарбовану бороду.

— Я медитував над іншими речами тієї хвилі. Знахар із Дакки перервав мою медитацію.

— Інакше, — задля благопристойності він сказав це пуштунською мовою, — ти б свою медитацію скінчив на гарячому краю пекла, будучи невірним ідолопоклонником, при всій твоїй дитячій простоті. Але що зараз будемо робити, червоношапочнику?

— Цієї ж ночі, — Ламині слова лилися повільно, але лунали тріумфально, — цієї ж ночі він стане вільним, як і я, від усіх гріхів, і буде так само певен, що коли покине своє тіло, він звільниться від Колеса Усіх Речей. Я маю знак, — він поклав руку на порване зображення за пазухою, — що мені залишилося мало часу, але я захистив його на прийдешні роки. Пам’ятай, я досягнув усвідомлення, я тобі казав про це три ночі тому.

— Певно, правду сказав той жрець із Тіри, коли я вкрав жінку його двоюрідного брата, що я суфі [вільнодумець], бо ж я сиджу, — казав сам до себе Магбуб, — і набираюся немислимого богохульства… Я пам’ятаю ту розповідь. То він оце таким чином має потрапити у Фаннатуль’Адн [Райські сади]. Але як? Ти його порішиш чи втопиш у тій чудесній річці, з якої бабу тебе витяг?

— Мене з Річки не витягали, — просто відповів Лама, — ти забув, що сталося. Я знайшов її через усвідомлення.

— О, ай. Справді, — Магбуб затинався, бо його розривало від суміші бурхливого обурення й нестримних веселощів. — Я забув точний перебіг подій. Ти ж ї’ знайшов свідомо.