Кім

— Хай собі проживає своє життя! — клубок біля води засичав і розгорнув каптура. — Хай прийде чимскоріше твоє визволення, брате! — спокійно правив своєї Лама. — Чи не знаєш чи часом, де моя Річка?

— Я ще ніколи не бачив такого, як ти, — прошепотів приголомшений Кім. — Тебе що, кожна змія розуміє?

— Хто зна? — він пройшов на відстані фута від піднятої голови кобри. Голова лягла між запилюженими кільцями.

— Ну, пішли! — кинув Лама через плече.

— Цур, не я, — сказав Кім. — Я обійду.

— Гайда, вона тобі не зашкодить.

Кім мить вагався. Лама підтримав його, пробубнівши якусь китайську цитату, Кім подумав, що то закляття. Відтак послухався — і перестрибнув потічок, а змія, дійсно, знаку на те не подала.

— Я ще ніколи не бачив такої людини, — Кім витер піт із чола. — А тепер, куди ми йдемо?

— Це тобі треба визначитися. Я старий, і чужинець, зайшов далеко від своїх країв. Якби отой по-йізд не наповнював мою голову гуркотом барабанів диявола, я би їхав у ньому в Бенарес… Але так ми можемо проминути мою річку. Давай знайдемо іншу.

І весь той день вони тинялися з краю в край по місцині, де добре оброблена земля дає три, а то й чотири врожаї на рік, по полях цукрової тростини, довгої білої редьки і ноль-колю (капусти кольрабі), звертаючи убік до кожного проблиску води, хвилюючи собак і сонні полуденні села. Лама відповідав на шквал запитань із незворушною простотою: вони шукають Річку, Річку чудесного Зцілення. Якби ж бодай хто знав той потік?

Іноді чоловіки сміялися, але частіше слухали історію до кінця, пропонуючи мандрівникам місце в тіні, молоко та їжу. Жінки завжди були добрі, а маленькі діти, як і діти у всьому світі, були по черзі то сором’язливими, то надокучливими.

Вечір застав їх на відпочинку під чільним деревом у малому поселенні із земляними хатинками, де вони теревенили зі старостою, доки худоба поверталася додому з пасовиськ, а жінки лаштували пізню вечерю. Вони вийшли за смужки городів довкола голодної Амбали й опинилися серед розлогих ланів зеленого збіжжя.

Староста був сивобородий і привітний старий, звичний розважати незнайомців. Він витягнув рівне дерев’яне ліжко для Лами, поставив перед ним теплу, щойно приготовану їжу, запропонував йому люльку, і коли в сільському храмі завершилася церемонія, послав по тамтешнього жерця.

Кім розповідав старшим дітям байки про величину і красу Лагора, залізничні подорожі та подібні міські цікавинки, в той час як чоловіки говорили про своє повільно, як їхня худоба жувала жуйку.

— Я не можу оце второпати, — сказав нарешті староста до жерця, — про що він торочить?

Лама саме завершив свою історію і сидів, мовчки перебираючи вервицю.

— Він Шукач, — відповів жрець. — На землі повно таких. Пам’ятаєте, той, що приходив ото минулого місяця — факір із черепахою?

— Так, але той чоловік мав право і підставу, йому сам Крішна[48] з’явився у видінні й обіцяв рай без спалення на вогнищі, якщо він піде у Праяг[49]. А ця людина не прагне до жодного з богів, про яких я знаю.

— Він старий, він прийшов здалеку, і він божевільний, — відповів гладенько поголений жрець. — Слухай мене, — повернувся він до Лами. — За три коси [шість миль] на захід пролягає великий колісний шлях[50] до Калькутти.

— Але мені треба в Бенарес — у Бенарес.