— А тепер ми пройшли виснажливий шлях, — вів далі Кім. — Звісно, ми скоро прийдемо до якогось парао [місце відпочинку]. Там і пристанемо? Глянь, сонце вже низько.
— Хто нас прийме на цей вечір?
— Хтось та прийме. У цій країні повно добрих людей. Крім того, — він понизив голос до шепоту, — в нас є гроші.
Натовп густішав у міру того, як вони наближалися до місця відпочинку, що знаменувало кінець денного шляху. Низка яток, де продають дуже просту їжу і тютюн, дровітня, поліцейська дільниця, криниця, кінський жолоб, кілька дерев і витоптана місцина під ними, поцяткована чорними кружалами попелу від старих вогнищ — ото й усе, що знаменує собою парао на Великому Шляху, якщо відкинути однаково голоднющих жебраків і ворон.
Тим часом сонце вганяло широкі золоті спиці у нижні гілки мангових дерев; довгохвості папуги та голуби поверталися додому сотнями; балакучі «сім сестер» із сіренькими спинками торочили про денні пригоди, вештаючись по двоє-троє взад і вперед майже під ногами у подорожніх; а вовтузіння та бійки у гіллі свідчили, що кажани готові вирушати на нічну варту. Світло враз зіщулилося в одній точці, забарвивши на мить обличчя й колеса возів, і бичачі роги у червону, як кров, барву. Тоді запала ніч, міняючи дотик повітря, вкриваючи край низьким вечірнім туманом, немов блакитним серпанком, легким, як павутинка, і несучи гострі й виразні запахи деревного диму та худоби, і гарний дух пшеничних перепічок, спечених у попелі. Вечірній патруль квапливо вийшов із поліцейської станції зі значущими кахиканнями та повторними настановами; червона жарина деревного вугілля миготіла обіч дороги у чашці візникової хукки [кальян], а Кімові очі тимчасом механічно споглядали останній проблиск сонця на мідних щипцях.
Життя
Бажань у нього було небагато. Оскільки Лама не мав кастових докорів сумління, то їм би згодилася уже готова їжа з найближчої ятки, але заради форсу Кім купив кілька сухих пляцків із кізяку для вогнища. Довкола поміж вогниками багать вешталися чоловіки, гукаючи про олію, чи зерно, чи солодощі, чи тютюн, штовхаючи один одного у черзі до криниці; серед чоловічих голосів із запнутих віконець візків долинали виски і хихотіння жінок, яким заборонялося показувати обличчя.
Тепер освічені тубільці дотримуються думки, що коли їхнє жіноцтво кудись їде (а мандрують вони чимало), то краще відвезти їх швидко по залізниці в окремому зачиненому купе; і цей звичай поширюється. Але завжди є старовіри, що дотримуються прабатьківських звичаїв, і до всього того завжди є старі жінки, ще затятіші від чоловіків, які наприкінці своїх днів їдуть на прощу. Зів’ялі та непривабливі, вони не проти за певних обставин трохи відхилити запинало. Після довгого відмежування, упродовж якого вони чудово давали лад тисячам справ зовнішнього світу, такі втішаються суєтою і переполохом у відкритій дорозі, збіговиськами біля святинь і нескінченними можливостями попліткувати із собі подібними вдовицями. Не одна багатостраждальна сім’я радіє, коли гостроязика та свавільна стара паніматка розважається мандрівкою Індією в такий спосіб, адже паломництво — богоугодна справа. Відтак по всій Індії — і в найвіддаленіших місцях, і в найбільш людних, ви знайдете гурт сивих слуг, які про людське око опікуються старою пані, сяк-так заслоненою завісками у двоколісному возикові, запряженому волами. Такі люди поводяться статечно та стримано, тож коли європеєць або тубілець із вищої касти опиниться поруч, вони притьмом огорнуть свою підопічну всіма можливими пересторогами. Але при звичайній випадковій зустрічі під час паломництва жодних застережних заходів не вживається. Старенька, зрештою, теж людина, і живе, щоб дивитися на життя.
Кім зауважив, що на парао з’явився розцяцькований ратх — сімейний візок із вишитою заслоною на два куполи, схожий на двогорбого верблюда. Вісім чоловіків складали його почет, і двоє з восьми були озброєні іржавими шаблями — певна ознака того, що вони супроводжують знатну особу, бо ж прості люди зброї не носять. З-поза заслони дедалі гучніше лунало невпинне квоктання скарг, наказів, кпинів і таких слів, які європейцеві видалися б лайкою. Вочевидь, та жінка звикла керувати.
Кім критично роздивився супровід. Половина з них були тонконогі сивобороді орії[67] з півдня. Другу половину складали горяни у повстяних шапках, закутані у плащі. Це поєднання вже промовляло саме за себе, навіть якби він і не почув їхні безупинні суперечки. Старенька їхала на південь у гості до багатого родича, імовірно зятя, який вислав назустріч охорону на знак поваги. Горяни були її одноплемінниками, десь із Кулу або Кангри. Було цілком зрозуміло, що вона не везе з собою дочки-відданиці, бо тоді завіси були б щільно запнуті, а охоронці нікого не підпускали би й близько. «Весела і жвава панія», — подумав собі Кім, тримаючи в одній руці кізяковий пляцок, в іншій готову їжу, а до того ж спрямовуючи Ламу легенькими штурханцями у плече. Із цієї зустрічі можна було б мати якийсь зиск. Лама тут йому не помічник, але, як сумлінний чела, Кім був радий просити для двох.
Він облаштував своє багаття якомога ближче до воза і чекав, поки хтось із почту спробує його прогнати. Лама втомлено впав на землю, обважнілий, наче кажан, що напхався фруктів, та повернувся до своєї вервиці.
— Тримайся подалі, жебраче! — прогорлав один із горян ламаною гінді.
— Ха! Це всього-на-всього пагарі [горянин] — мовив через плече Кім. — З яких це пір гірські віслюки керують усім Індостаном?
У відповідь пролунав швидкий і блискучий ескіз Кімового родоводу до третього коліна.
— А! — голос Кіма був солодший, ніж будь-коли. Тим часом він кришив кізякового пляцка на дрібні шматочки. — У моїй країні ми називаємо це початком любовного освідчення.
Різкий, тоненький регіт за завісою примусив горянина зібрати весь свій запал для другого заходу.
— Не так зле, не так зле, — спокійно відказав Кім. — Але постережися, брате мій, щоб ми, — я кажу
Орії засміялися; горянин загрозливо стрибнув наперед. Лама раптом підняв голову, і полум’я від вогнища яскраво осяяло його велику, схожу на шотландський берет шапку.
— Що таке? — сказав він.
Чоловік завмер, як укопаний.