Кім

— І вони також прив’язані до Колеса, переходитимуть із життя до життя, від відчаю до відчаю, — стиха мовив Лама, — спекою, неспокоєм гнані за поживою.

— Так, — посміхнувся старий солдат. — Три майори-резальдари у трьох полках. Трохи грають на гроші, але і я такий самий. Вони мають бути добре споряджені; а тепер же коней не беруть так, як колись жінок. Ну, добре, мій маєток може покрити все. А ти як собі думаєш? Це добра земля, та мої люди обманюють мене. Я не знаю, як спитати, окрім, як кінчиком списа. Тьху! Я і сердився, і проклинав їх, а вони вдають, буцім каються, але за моєю спиною — я ж знаю! — кличуть мене беззубою старою мавпою.

— Хіба ти ніколи не хотів чогось іншого?

— Так, так — і тисячу разів! Знову рівну спину і вправне коліно, швидкі руки та гострий зір, і все, що складає єство чоловіка. О, старі часи — хороші дні моєї сили!

— Та сила є слабкість.

— Виявилося, так. Але п’ятдесят років тому я довів би протилежне, — заперечив старий солдат, вганяючи гострий край стремена в худий бік поні.

— Але я знаю Річку великого зцілення.

— Я пив воду з Гангу мало не до водянки. Вона мені дала лише різачку і ніякої сили.

— Це не Ганг. Річка, про яку я знаю, змиває скверну всіх гріхів. Тому, хто дістанеться її протилежного берега, забезпечено звільнення. Я не знаю твого життя, але твоє лице — обличчя людини шляхетної та ввічливої. Ти тримався свого шляху і зберігав вірність тоді, коли це було важко, у той Чорний Рік[59], про який я тепер пригадую й інші оповіді. Виходь тепер на Серединний Шлях, який веде до звільнення. Слухай Найдосконаліший закон і не ганяйся за мріями.

— Балакай-балакай, діду, — посміхнувся солдат, злегка салютуючи. — Ми всі стаємо базіками у нашому віці.

Лама присів навпочіпки в затінку під манговим деревом, тіні від листя мінилися на його обличчі. Солдат сидів нерухомо на поні, а Кім, переконавшись, що поблизу немає змій, ліг серед покрученого коріння.

На осонні бриніли комахи, туркотіли голуби, з полів долинав дрімотний скрип криниць. Лама заговорив, повільно й виразно. Через десять хвилин старий солдат зісковзнув зі свого поні, — щоб краще чути, як він пояснив, — і намотав повід довкола зап’ястя. Голос Лами уривався, паузи довшали. Кім був зайнятий спостереженнями за сірою білкою. Коли сердита грудочка хутра щільно притислася до гілки й зникла, проповідник і його слухач уже поснули. Коротко стрижена голова старого офіцера схилилася до плеча, Лама відкинувся назад до стовбура за спиною, на тлі якого здавався жовтим, як слонова кістка. Голе дитинча причапало до них, витріщилося, і, кероване якимось миттєвим поривом шаноби, злегенька вклонилося Ламі. А що малюк був маленький і товстий, то беркицьнувся на бік, а Кім засміявся з його розчепірених пухких ніжок. Від переляку й обурення дитинча заверещало вголос.

— Гай-гай! — вигукнув солдат, схоплюючись на ноги. — Що таке? Який наказ?… Це… дитина! А мені наснилося, що тривога. Малюк… маленький… не плач. Хіба я спав? Ой, це ж так нечемно!

— Страшно! Я боюся! — заревів малий.

— Кого ти боїшся? Двох старих і хлопчика? А як же ти будеш вояком, принце?

Лама прокинувся теж, але, не звертаючи уваги на саму дитину, клацнув намистинами вервиці.

— Со це? — спитало дитинча, урвавши вереск. — Я сце такого не бацив. А да’ мені.

— Ага, — усміхнувся у відповідь Лама, тягнучи петельку вервиці за собою на траву:

Це кардамон, це масло гі, це просо, перець, жовтий рис — вечеря це тобі й мені!

Дитинча скрикнуло від радості, вхопивши темні блискучі намистини.

— Ого! — вигукнув старий солдат. — А ти звідки цю пісню знаєш, людино, яка зневажає цей світ?