Кім

— Запитай його. Він скаже тобі, що мене послали йому зірки, щоб показати шлях до мети його паломництва.

— Пхе! Вважай, хлопако, що я хоч і стара жінка, та не дурна ж. Ламів я знаю і шаную, але з тебе такий чесний чела, як із оцього мого пальця дишло до воза. Ти єси безкастовий гінді, сміливий і нахабний циган, що причепився до святого хіба що задля поживи.

— А що ми робимо не для зиску? — Кім швидко перемінив тон, прилаштовуючись до змін у її голосі. — Я чув, — тут намагався вцілити наосліп — я чув…

— Що ти там чув? — гаркнула стара, постукуючи пальцем.

— Та я до ладу не згадаю… якісь балачки по базарах, то брехня, поза сумнівом, але подейкують, що навіть раджі, ну, дрібні горянські раджі…

— Але тим не менше — гарної раджпутської крові…

— Безсумнівно, хорошої крові. Але навіть вони продають найкрасивіших своїх жінок задорого. Продають їх на південь, отим земіндарам [багатий спадковий землевласник] аж з Ауду.

От що дрібні горянські раджі заперечують найдужче, то саме такі чутки. І саме в це найдужче вірять на базарі, коли обговорюють таємничу торгівлю людьми в Індії. Старенька збудженим обуреним шепотінням пояснила Кімові, яким саме штибом і способом він злісно бреше. Якби Кім натякнув про таке, коли вона була дівчиною, його би до вечора слоном затоптали на смерть. І це була щира правда.

— Агай! Я ж усього лише жебрущий хлопака, як мовило Око Краси, — з удаваним переляком заволав він.

— Око Краси, ото вже! Та хто ж я така, щоб ти мені посмів справляти свої жебрацькі лестощі? — І все ж вона сміялася з давно забутого слова. — Сорок років тому можна було б так сказати, і то правду. Ще й тридцять років тому. Але от що маєш, вештаючись туди-сюди по Гінду. Удова вельможного князя мусить зіштовхуватися з покидьками цього краю і бути посміховиськом для жебраків.

— Вельможна княгине, — сказав Кім швидко, відчувши, як вона тремтить від обурення. — Я — саме такий, як каже вельможна княгиня. Але тим не менш мій господар — святий. Він іще не чув наказу вельможної княгині, щоб…

— Наказу? Щоб я наказувала святому чоловікові, вчителеві Закону, прийти і поговорити з жінкою? Ніколи!

— Пошкодуй мою дурість. Я думав, що то віддано наказ…

— Ні, не так. То було прохання. Тепер ясно?

Срібна монета клацнула об край воза. Кім узяв її і глибоко вклонився по-східному. Стара визнала, що він — очі та вуха Лами, то вирішила його уласкавити.

— Я всього лише учень святого. Коли він поїсть, то, можливо, прийде.

— О, негідник і безсоромний мерзотник! — прикрашений коштовним камінням вказівний палець докірливо погрозив йому, але Кім міг чути смішок старої пані.

— А що ж таке? — відповів він, зісковзуючи у свій найбільш довірливий та лагідний тон, супроти якого — він добре то знав — мало хто міг встояти. — Може… може у твоїй родині потребують сина? Говори вільно, тому що ми, жерці…

Це, останнє, було прямим плагіатом із факіра біля Таксальських воріт.

— Ми, жерці! Не доріс ти ще до… — вона обірвала жарт новим вибухом сміху. — Повірте мені, жерці, що ми, жінки, часом думаємо і про інші речі, крім синів. Поза тим, моя дочка нещодавно вродила сина.