Кім

22
18
20
22
24
26
28
30

— Дві стріли в сагайдаку краще, ніж одна, а три — ще краще, — Кім процитував прислів’я, глибокодумно кахикнув і втупив очі долу.

— Правда, ой, правда. Але, можливо, це ще прийде. Звичайно, ці брахмани з півдня геть нездалі. Я посилала їм подарунки, гроші та подарунки знову, а вони пророкують.

— А-а-а, — протягнув Кім із нескінченним презирством, — пророкують!

Навіть професіонал не втнув би краще.

— І так тривало доти, доки я не згадала про своїх рідних богів, і молитви мої було почуто. Я вибрала сприятливу годину, і… можливо, твій святий чув про настоятеля монастиря ламів Лун-Чо. Це до нього я звернулася, і у визначений час все вийшло так, як я і хотіла. Брахман, що мешкає у будинку батька сина моєї дочки з тих пір говорить, що це була віддяка за його молитви. Цю маленьку помилку я йому поясню, коли ми досягнемо кінця нашої подорожі. А потім я їду в Будда-Ґайю, щоби зробити шраддгу [поминальний обряд, який має захищати душу померлого до наступної реінкарнації; його традиційно проводять чоловіки, а значить, синів у вдови немає, Кім вгадав] за батьком моїх дітей.

— Ми теж туди йдемо.

— Подвійний добрий знак! — защебетала старенька. — Другий син, а може й більше!

— О, Друже Всього Світу! — Лама прокинувся, і, простодушно, як розгублена дитина в чужому ліжку, закликав до Кіма.

— Я йду! Я вже йду, святий чоловіче! — він кинувся до вогнища, де знайшов Ламу вже в оточенні тарілок із їжею; горяни помітно обожнювали його, а жителі півдня дивилися кисло.

— Ідіть геть! Забирайтеся! — вигукнув Кім. — Чи ми мусимо їсти прилюдно, як собаки?

Вони закінчили трапезу в мовчанні, кожен повернувся трохи вбік від іншого, і Кім завершив вечерю місцевою цигаркою.

— Хіба я не казав сто разів, що Південь — хороша земля? Ось і доброчесна знатна вдова гірського раджі їде на прощу, каже вона, що до Будди-Ґайї. Це вона посилає нам ці страви. Якщо ти добре відпочив, вона буде говорити з тобою.

— Це теж твоя робота? — Лама сягнув пальцями до гарбузика по тютюн.

— Хто піклувався про тебе від початку нашої дивовижної подорожі? — Кімові очі весело блиснули, коли він видмухнув ніздрями кільце диму і простягнувся на запилюженій землі. — Чи ж я не дбав про твої зручності, святий чоловіче?

— Ось тобі благословення, — Лама урочисто схилив голову. — Я знав багато людей у своєму довгому житті, та й учнів мав чимало. Але жоден із людей, якщо ти народжений жінкою, не припав мені до серця так, як ти — вдумливий, мудрий і ввічливий; але часом трохи бісенятко.

— І я ніколи не бачив такого жерця, як ти, — Кім вивчав доброзичливе жовте обличчя зморшка за зморшкою. — Оце менше, ніж три дні, як ми мандруємо разом, а так, ніби це було сто років тому.

— Можливо, в минулому житті я мав нагоду в чомусь тобі прислужитися. Можливо, — він усміхнувся, — я визволив тебе з пастки; або, піймавши тебе на гачок у ті дні, коли я ще не був просвітленим, викинув тебе назад у річку.

— Може бути, — відповів Кім тихо. Він чув такого роду роздуми раз по раз із вуст багатьох, кого англійці не вважали б наділеними уявою. — Тепер, що стосується жінки у візку. Я думаю, що вона потребує другого сина для своєї дочки.

— Це не є частиною Шляху, — зітхнув Лама. — Але принаймні вона з гір. Ах, гори, і сніги на вершинах!

Він піднявся і наблизився до воза. Кім дав би вуха собі відтяти, щоб піти разом із ним, але Лама не запросив його. Ті кілька слів, які він розчув, були чужою мовою, бо вони говорили якоюсь гірською говіркою. Жінка, здавалося, запитувала, а Лама перебирав в умі, перш ніж відповісти. Знову і знову він чув монотонний ритм китайських сентенцій. Кім спостерігав дивовижну картину між напівсклеплених повік. Лама стояв випростаний, глибокі складки його жовтого вбрання у світлі вогнищ парао здавалися порізаними чорними тінями, точнісінько так, як здаються порізаними вузлуваті стовбури дерев у світлі призахідного сонця, і звертався до розцяцькованого лакованого ратха, який спалахував, немов коштовне каміння у тому самому непевному світлі. Візерунки на гаптованих золотом завісах зміїлися вгору-вниз, плавилися і мінилися у бганках і тремтіли від нічного вітру. Коли розмова ставала все більш серйозною, вказівний палець, обнизаний дорогоцінними каменями, відрізав іскорки світла між вишивками. За возом була стіна непевної темряви, поцяткована вогниками і повна неясних обрисів, облич і тіней. Голоси раннього вечора зливалися в один заспокійливий гул, найнижчою нотою якого було поважне плямкання биків над січкою, а найвищою — дзвін ситари якоїсь бенгальської танцівниці. Більшість чоловіків повечеряли і поринули у свої булькотливі, квакотливі кальяни, які в повному розпалі нагадують звуки жаби-бика.