Кім

— Сподіваюсь на те.

— Ну, я вірю в чудеса, так що виходить на те ж саме. Вражі сили! Кімбол О’Гара! І його син! Але ж він тубілець, а я сам вінчав Кімбола з Енні Шотт. Як довго у тебе були ці речі, хлопчику?

— Та змалку.

Отець Віктор вийшов вперед і швидко відкинув полу верхнього одягу Кіма.

— Ви бачите, Бенет, він не дуже чорний. Як тебе звуть?

— Кім.

— Або Кімбел?

— Може бути. Ви дасте мені піти?

— А як іще?

— Вони називають мене Кім Раланді-ке. Це Кім із Раланді.

— Що-що — «Раланді»?

— Ір-Раланді, то був полк мого батька.

— Ірландський, о, тепер розумію.

— Та-ак. Так мій батько сказав мені. Мій батько, він прожив.

— Прожив де?

— Прожив. Звичайно, він уже мертвий — перекинувся на той світ.

— О! Як грубо ти про це кажеш!

Бенет втрутився у розмову.

— Імовірно, я був несправедливий до цього хлопчика. Він, звичайно, білий, хоча, вочевидь, безпритульний. Я впевнений, що, мабуть, наставив йому синців. Я не думаю, що склянка чогось міцного…

— То дайте йому склянку хересу і вкладіть на похідному ліжку. Слухай, Кіме, — мовив отець Віктор, — випий оце повністю і розкажи нам про себе. Але тільки правду, якщо не заперечуєш.