— Сподіваюсь на те.
— Ну, я вірю в чудеса, так що виходить на те ж саме. Вражі сили! Кімбол О’Гара! І його син! Але ж він тубілець, а я сам вінчав Кімбола з Енні Шотт. Як довго у тебе були ці речі, хлопчику?
— Та змалку.
Отець Віктор вийшов вперед і швидко відкинув полу верхнього одягу Кіма.
— Ви бачите, Бенет, він не дуже чорний. Як тебе звуть?
— Кім.
— Або Кімбел?
— Може бути. Ви дасте мені піти?
— А як іще?
— Вони називають мене Кім Раланді-ке. Це Кім із Раланді.
— Що-що — «Раланді»?
— Ір-Раланді, то був полк мого батька.
— Ірландський, о, тепер розумію.
— Та-ак. Так мій батько сказав мені. Мій батько, він прожив.
— Прожив де?
— Прожив. Звичайно, він уже мертвий — перекинувся на той світ.
— О! Як грубо ти про це кажеш!
Бенет втрутився у розмову.
— Імовірно, я був несправедливий до цього хлопчика. Він, звичайно, білий, хоча, вочевидь, безпритульний. Я впевнений, що, мабуть, наставив йому синців. Я не думаю, що склянка чогось міцного…
— То дайте йому склянку хересу і вкладіть на похідному ліжку. Слухай, Кіме, — мовив отець Віктор, — випий оце повністю і розкажи нам про себе. Але тільки правду, якщо не заперечуєш.