Кім

Спершу звуки, що долинали в нерухомому повітрі, нагадували пульсування артерії в голові. Незабаром вони стали чіткішими.

— Ах! Музика, — пояснив Кім.

Він уже чув раніше звуки полкового оркестру, але Ламу вони вразили.

У дальньому кінці рівнини з’явилася важка, запилюжена колона. Потім вітер приніс мелодію[78]:

Жадаємо розповісти Про славнії діла, Як Маліганська гвардія До порту Слайго йшла!

Ось увірвалася пронизливим голосом дудка:

Гей, рушниці за спиною, Виступаємо до бою, гей! З Фенікс-парку в далечінь. До затоки вирушаєм. Барабани й дудки грають. О, як солодко співають, Поки маршем ми ідем! Маршем, маршем Маліганська наша гвардія іде!

Це був оркестр Маверікського полку, який грав табірний марш; солдати ішли з обозом. Розгойдана колона хитнулася, вози роз’їхалися вправо-вліво і розсипалися довкола, мов мурашки.

— Та це ж чаклунство! — вигукнув Лама.

Долина враз поцяткувалася наметами, які, здавалось, виростали з возів уже напнутими. Інший гурт чоловіків вдерся до гаю, де вони мовчки розбили величезний намет, — ще вісім або дев’ять вродилися обіч нього, — повитягали горщики, каструлі та клунки, якими притьмом заопікувалася зграя служок-тубільців; і ось манговий гай перетворився на гарно впорядковане містечко.

— Підемо, — сказав Лама, лякливо відступаючи, коли замерехтіли вогні, а білі офіцери, брязкаючи зброєю, почали сходитися до штабного намету.

— Відійди в тінь. Видно тільки те, що освітлюється багаттям, — сказав Кім, все ще пильно дивлячись на прапор. Він ніколи раніше не бачив, як досвідчені вояки звично розбивають табір за тридцять хвилин.

— Дивись! Дивись! Дивись! — заквоктав Лама. — Оно іде жрець.

То шкутильгав у запилюженому чорному вбранні Бенет, англіканський капелан полку. Один із його підопічних зробив кілька грубих зауважень із приводу витривалості капелана. Щоб присоромити його, Бенет прокрокував нарівні з рештою весь день. Чорне вбрання, золотий хрест на грубому ланцюжку, поголене обличчя і м’який крислатий чорний капелюх видали б у ньому священнослужителя будь-де в Індії. Він впав у табірне крісло біля дверей штабного намету і стягнув чоботи. Три або чотири офіцери зібралися навколо нього, підсміювалися і жартували з його подвигу.

— Розмови білих людей геть позбавлені гідності, — сказав Лама, який судив лише за тоном. — Але я завважив манери жерця і думаю, що він освічений. Чи є ймовірність, що він буде розуміти нашу розмову? Я хотів би поговорити з ним про мій пошук.

— Ніколи не говори з білим, поки він не наїсться, — сказав Кім, цитуючи відоме прислів’я. — Вони будуть їсти, і… я не думаю, що у них добре щось просити. Давай повернемося до нашого місця спочинку. Поїмо, а потім знову прийдемо. Це, звичайно, був Червоний Бик — мій Червоний Бик.

Вони обидва були помітно неуважними, коли почет старої ставив перед ними їжу, тож ніхто не їх не тривожив, бо дратувати гостей — до добра не приводить.

— Тепер, — сказав Кім, длубаючи в зубах, — ми повернемося на те місце. Але ти, святий чоловіче, маєш іти позаду, бо я легконогіший за тебе та хочу більше надивитися на того Червоного Бика.

— Але як ти можеш зрозуміти розмову? Іди повільно. Дорога темна, — занепокоєно відповів Лама.

Кім залишив питання без відповіді.

— Я там примітив місце біля дерев, — сказав він, — то ти там можеш сидіти, доки я погукаю. Ні, — урвав він Ламу, коли той зробив якийсь знак протесту, — пам’ятай, що це мій пошук, пошук Червоного Бика. Знамення від Зірок було не для тебе. Я трохи знаю звичаї білих солдатів і я завжди хочу знати нові речі.

— Чого ти тільки не знаєш про цей світ! — Лама слухняно присів у маленькій виямці в землі ярдів за сто від мангового гаю, що вирізнявся темною купкою на тлі яскравого зоряного неба.