Кім

— Ну, гаразд, Магбубе Алі, марно розповідати мені всі ці байки про поні. Даю триста п’ятдесят рупій і ані пайса більше.

— Сагиб трохи гарячий і злий після поїздки, — повернувся коняр із усмішкою і хижо прискалив око, як бувалий дотепник. — Трохи перегодом він розгледить чесноти мого коня краще. Я почекаю, поки він закінчить свою розмову з падре. Отут почекаю, під деревом.

— А бодай тобі! — розсміявся полковник. — Отак виходить, як поглянеш на котрогось із Магбубових коней. Він добряча стара п’явка, падре. Чекай на потім, як маєш так багато вільного часу, Магбубе. Тепер я до ваших послуг, падре. А де хлопчик? О, він пішов порозмовляти з Магбубом. Дивний хлопчина. Зволите наказати, щоб мою кобилу поставили у затінку?

Він впав у крісло, звідки було добре видно, як Кім і Магбуб Алі радяться під деревом. Падре пішов до себе по манільські сигари. Крейтон чув, як Кім гірко сказав:

— Вір брахманові більше, ніж змії, змії — більше, ніж повії, а повії — більше, ніж афганцеві, Магбубе Алі.

— Це все одно, — урочисто майнула велика руда борода. — Дітям нема чого бачити килим на ткацькому верстаті, доки не буде ясно весь візерунок. Повір, Друже Усього Світу, я тобі роблю добрячу послугу. Вони не зроблять із тебе солдата.

— От хитрий старий грішник! — думав Крейтон. — Але він не далекий від істини. Цього хлопчика не слід втрачати даремно, якщо він справді такий, як кажуть.

— Перепрошую, мені ще півхвилини, — вигукнув падре зсередини, — я шукаю документи по цій справі.

— Якщо завдяки мені ти отримаєш прихильність цього сміливого і мудрого полковника-сагиба і досягнеш почестей, то як ти віддячиш Магбубові Алі, коли станеш чоловіком?

— Ні, ні! Я благав тебе, дай мені знову вийти на Дорогу, де я буду у безпеці. А ти продав мене англійцям. Скільки вони дадуть тобі за мою кров?

— Кумедне чортенятко! — полковник закусив сигару і ввічливо повернувся до отця Віктора.

— Якими то листами гладкий жрець розмахує перед полковником? Стань позаду жеребця, нібито роздивляєшся мою вуздечку! — наказав Магбуб Алі.

— Лист від мого Лами, який він писав із Джагадгірської дороги, сказавши, що він буде платити моїй школі три сотні рупій на рік.

— Ого! Так он він який, старий червоношапочник[92]! А якій школі?

— Бог знає. Я думаю, що в Наклао.

— Так. Там є велика школа для синів сагибів і напівсагибів. Я бачив її, коли продавав там коней. То Лама теж любив Друга Усього Світу?

— Еге, і він не брехав і не повертав мене в полон.

— Не дивно, що падре не знає, як розплутати цю нитку. Ач, як торохтить полковнику-сагибу! — Магбуб Алі посміхнувся. — Клянуся Аллахом! — пронизливі очі миттю ковзнули по веранді, — твій Лама прислав щось схоже на чек. Я мав кілька оборудок із такими гунді. Полковник-сагиб дивиться на нього.

— Що мені хорошого з того всього? — стомлено сказав Кім. — Ти поїдеш, і вони повернуть мене до цих пустих приміщень, де немає доброго місця для сну, а хлопчаки мене б’ють.

— Я не думаю, що так. Май терпіння, дитино. Не всі пуштуни віроломні, якщо тільки не йдеться про кінське м’ясо.