Кім

— А хто ж іще? Я був у нього на службі. Візьми більше чорнила. Давай. «Як було наказано, так я і зробив. Ми тоді пішли пішки в бік Бенаресу, але на третій день знайшли один полк». Записано?

— Так, палтан [піхотний полк], — пробурмотів писар, обернувшись на слух.

— «Я пішов до їхнього табору і мене впіймали, та за допомогою талісмана на моїй шиї, про який ти знаєш, було встановлено, що я — син якогось чоловіка з полку, як і було сказано у пророцтві про Червоного Бика, як ти знаєш, у нас про нього всі на базарі говорили».

Кім зачекав, поки ця стріла застрягне в писаревому серці, прочистив горло і продовжив: «Один священик одягнув мене і дав мені нове ім’я. Інший священик, однак, був дурень. Одяг дуже важкий, але я — сагиб, і на серці мені теж важко. Вони відправили мене в школу і побили. Мені тут не подобається повітря і вода. Прийди й допоможи мені, Магбубе Алі, або відправ мені трохи грошей, бо я не маю, чим заплатити писареві, який це пише».

— «…який це пише». Я сам винен, що мене обдурено. Та ж ти такий розумний, як Хусейн Бакс, що підробив казначейські марки у Наклао. Але ж історія! Оце історія! Чи це, може, правда?

— Невигідно брехати Магбубові Алі. Краще допоможи його другові й дай мені марку. Я віддам гроші, коли мені пришлють їх.

Писар крекнув із сумнівом, але взяв зі свого столика печатку, запечатав лист, передав його Кімові та пішов. Ім’я Магбуба Алі багато важило в Амбалі.

— Це гарний спосіб порадувати богів, — прокричав Кім услід писареві.

— Заплати мені удвічі, коли прийдуть гроші, — вигукнув той через плече.

— А про що ти д’мовлявсь із тим чорним, га? — спитав хлопчик-барабанщик, коли Кім повернувся на веранду. — Я за вами дивився…

— Я тільки розмовляв із ним.

— Ти вмієш говорити так, як цей чорний?

— Що ні, то ні! Я ледве-ледве вмію так, як він. Що нам тепер робити?

— Зара’ буде горн іти обідати. Господи! Я хотів би піти на фронт із полком. Жах, що нічого тут робити, крім як учитися. Оце гидота!

— Ой, гидота!

— Я би втік, якби знав, куди йти, але вояки кажуть, що в цій триклятій Індії ти всюди, наче у в’язниці. Як лиш утечеш — так і зразу зловлять. Мені вже остобридло.

— Ти був у Бе… в Англії?

— Еге ж, я тільки приїхав сюди із матір’ю з минулим військовим набором. Певно, що я був в Англії! Що ти за незнайко такий малий! Десь по бур’янах виріс, так?

— Ой, та-ак! Розкажи мені що-небудь про Англію. Мій батько був звідти.

Хоча він не подав виду, Кім, звичайно, не повірив жодному слову з того, що хлопчик-барабанщик розповів про передмістя Ліверпуля, яке було для нього Англією. Так нарешті настав час обіду — жахливо несмачного — який накрили для хлопчиків і кількох солдатів-інвалідів у кутку однієї казарми. Якби не лист, написаний Магбубові Алі, Кім почувався б геть пригнічено. Він звик до байдужості натовпу місцевих, але сильне почуття самоти серед білих мучило його. Він був удячний, коли десь у другій половині дня здоровенний солдат привів його до отця Віктора, який жив в іншому крилі по той бік курного плацу. Священик читав англійського листа, написаного червоним чорнилом. Він подивився на Кіма з цікавістю, іще більшою, ніж будь-коли досі.