Кім

Дівчина ретельно працювала, вмочаючи згорнуту шматинку в невелике блюдце з коричневою фарбою, яка тримається довше за будь-який горіховий сік.

— А тепер пошли когось купити мені полотна для тюрбана. Горе мені, моя голова неголена! А він же, безумовно, зіб’є з мене тюрбан.

— Я не перукар, але якось дам раду. Ти був народжений, щоб розбивати серця! Все це маскування задля одного вечора? Пам’ятай, що фарба не змивається, — дівчина хиталася від сміху, аж дзвеніли браслети на руках і ногах. — Але хто буде мені платити за це? Сама Ганіфа не змогла би краще тебе замаскувати.

— Довірся богам, сестро моя, — серйозно відповів Кім, кривлячи лице у міру підсихання фарби. — Крім того, чи ж ти колись раніше розмальовувала сагиба?

— Справді — ніколи. Але жарт — то не гроші.

— Він значно дорожчий.

— Дитино, ти, без жодного сумніву, найбезсоромніший син шайтана, якого я коли-небудь бачила, позаяк займаєш час бідної дівчини цими витівками, аби потім сказати: «Хіба тобі жарту не достатньо?». Ти дуже далеко підеш у цьому світі! — вона насмішкувато вклонилася йому на манер дівчат-танцівниць.

— Байдуже. Поквапся і поголи мені голову, — Кім переминався з ноги на ногу, очі його горіли веселощами від думок про наступні дні. Він дав дівчині чотири анни і побіг униз сходами у досконалій до найменших дрібниць подобі хлопчика з найнижчої індуїстської касти. Його наступною зупинкою був шинок, де Кім влаштував собі розкішний жирний бенкет.

На платформі вокзалу в Лакнау він подивився на молодого Де Кастро, геть укритого пітницею, який сідав до вагона другого класу. Кім зглянувся над третім класом і став його душею і серцем. Він пояснив пасажирам, що він — помічник фокусника, який залишив його раніше хворого на лихоманку, а тепер Кім має пристати до нього в Амбалі. У міру того, як змінювалися пасажири у вагоні, він варіював цю казку, прикрашаючи її пагонами фантазії, ще дужче розбурханої тим, що він так довго не говорив місцевою мовою. Тієї ночі по всій Індії не було людини, щасливішої за Кіма. В Амбалі він вийшов із потяга і попрямував на схід, хлюпаючи уздовж промоклих полів до села, де жив старий солдат.

Приблизно в цей час полковник Крейтон у Сімлі отримав телеграфне повідомлення з Лакнау про те, що молодий О’Гара зник. Магбуб Алі був у місті й продавав коней, коли одного ранку полковник звірився йому у цій справі, кружляючи галопом навколо Аннадейльського іподрому.

— О, то нічого, — сказав торгаш. — Люди, вони, як коні. Час від часу їм потрібна сіль, і якщо її немає в яслах, вони будуть лизати її із землі. Він знову на деякий час повернувся на Шлях. Мадріса втомила його. Я знав, що так буде. Іншим разом я сам візьму його на Шлях. Не дивуйтеся, Крейтон-сагибе. Це так само, якби поні, якого навчали гри в поло, вирвався і побіг навчатися самотужки.

— Думаєш, він живий?

— Його може вбити хіба що лихоманка, а більше я ні про що турбуюся. Мавпа з дерева не впаде.

Наступного ранку жеребець Магбуба порівнявся з полковником на тому самому місці.

— Як я і думав, — мовив коняр. — Принаймні, він проминав Амбалу і звідти написав мені листа, дізнавшись на базарі, що я тут.

— Читай, — сказав полковник, полегшено видихаючи.

Абсурдно, що людина його становища має цікавитися малим тутешнім волоцюжкою, але полковник згадував ту розмову в поїзді й упродовж кількох останніх місяців часто ловив себе на думках про дивного, мовчазного хлопчика з неабияким самовладанням. Його втеча, звісно, була верхом нахабства, але й свідчила про винахідливість і міцні нерви.

Магбубові очі блищали, коли він зупинився посеред невеличкої галявини, оточеної зусібіч так, що ніхто не міг підійти непоміченим:

— «Друг Зірок, який є Другом Усього Світу…»

— Що це?