Кім

— Хто тобі сказав?

— Сам полковник-сагиб. Не багатослівно, але досить ясно для того, хто не зовсім глиноголовий. Еге, він сказав мені в по-їзді, коли ми їхали до Лакнау.

— Нехай так. Тоді я скажу тобі більше, Друже Усього Світу, хоча тим самим видам тобі свою голову.

— Вона вже в мене була, — сказав Кім із глибокою насолодою, — в Амбалі, коли ти забрав мене у сідло після того, як мене відлупцював хлопець-барабанщик.

— Говори трохи ясніше. Увесь світ може брехати, крім тебе й мене. І, направду, твоє життя залежить від мене, якби я захотів хоч пальцем ворухнути…

— І це мені відомо також, — сказав Кім, поправляючи грудочку жару над тютюном у кальяні. — Зв’язок між нами дуже міцний. Справді, твоя влада більша за мою. Хто стане шукати хлопчика, якого забили до смерті або кинули у придорожній колодязь? Натомість багато людей тут і в Сімлі, і по той бік Гір за перевалом скажуть: «Що сталося з Магбубом Алі?», якщо його знайдуть мертвим серед коней. Звісно, полковник-сагиб міг би навести довідки. Але, знову ж, — Кім хитро зморщився, — він не буде занадто довго розпитувати, бо ж люди можуть запитати: «А що цей полковник-сагиб має спільного з тим торговцем кіньми?» І лише я — якби я був живий…

— Але ж ти помер би…

— Може бути. Але я кажу, якби я був живий, то я, і тільки я, знав би, як хтось прийшов уночі, під виглядом звичайного злодія, за перегородку до Магбуба Алі й убив його, до або після того, як обшукав повністю його сакви геть до підошов капців. Чи можна таке сказати полковникові, якщо він мене спитає (а я не забув, як він посилав мене за портсигаром, якого не забував): «Що я маю до Магбуба Алі?».

Угору здійнявся клубок густого диму. Після довгої паузи Магбуб Алі захоплено промовив:

— І ти з отакими думками засинаєш і прокидаєшся разом із іншими малими синами сагибів і чемно слухаєш повчання своїх учителів?

— Такий наказ, — ґречно сказав Кім. — Хто я такий, щоб його оскаржувати?

— Ти найгірший син ібліса[108], — сказав Магбуб Алі. — Але що ти там розповідав про злодія і пошуки?

— Те, що я бачив, — відказав Кім, — у ту ніч, коли мій Лама і я спали поруч із твоїм місцем у Кашмірському караван-сараї. Двері залишилися незамкненими, хоч ти, Магбубе, думаю, не маєш такого звичаю. Він прийшов як людина, впевнена, що ти нескоро повернешся. Я припав очима до дірки від сучка у дошці. Він неначе шукав щось і це була не накидка, не стремена, не вуздечки, не мідний посуд — щось таке, маленьке і дуже ретельно приховане. Інакше чого б він штрикав лезом попід підошвою твоїх капців?

— Ха! — м’яко посміхнувся Магбуб Алі. — І, дивлячись на все це, яку ж казку ти собі вигадав, Джерело Істини?

— Жодної. Я поклав руку на мій амулет, який маю завше на тілі, та, згадуючи родовід білого жеребця, який я вкусив зі шматка перепічки, я пішов до Амбали, розуміючи, яку важливу справу на мене покладено. У ту годину, якби я захотів, ти позбувся би голови. Досить було б сказати тому чоловікові: «У мене тут папірець стосовно коней, а я не можу його прочитати». А тоді?.. — Кім спідлоба подивився на Магбуба.

— Тоді ти після цього сам встиг би двічі води випити, ну, може, тричі. Я не думаю, що більше, ніж три рази, — просто сказав Магбуб.

— Це правда. Я трохи подумав про це, але найбільше я думав, що люблю тебе, Магбубе. Тому я пішов до Амбали, як ти знаєш, але (і цього ти не знаєш) я сховався в траві у саду, щоб подивитися, що полковник Крейтон-сагиб буде робити після прочитання родоводу білого жеребця.

— І що він зробив? — Магбуб перепитав, бо Кім урвав розповідь.

— Ти віддаєш новини з любові чи продаєш їх? — запитав Кім.

— Я продаю і купую, — Магбуб витяг чотири анни з-за пояса і підніс догори.