Кім

— І я пригадую, — злісно цитував він, — слова одного чоловіка: «Вір зміюці більше, ніж повії, а повії більше, ніж патану, Магбубе Алі». Отож, за винятком патанів, до яких я й сам належу, все це правда. І найбільше воно справджується в Дорозі, бо ж буває так, що через жінок руйнуються всі плани, а ми лежимо на світанку з перерізаним горлом. Отак сталося з таким-то… — і він переповів криваві подробиці.

— Тоді навіщо?.. — Кім призупинився перед брудними сходами, що вели в теплу пітьму горішньої кімнати у кварталі, котрий позаду тютюнової крамниці Азім Улли. Ті, хто знали це місце, називали його Птахівнею — настільки воно сповнене шепотів, насвистувань і щебетів.

Кімната з брудними подушками та недокуреними хукками бридко смерділа застояним тютюном. У кутку лежала велика безформна жінка, загорнута в зеленкуватий серпанок і геть всіяна місцевими важкими прикрасами: на бровах, на носі, вухах, шиї, руках, зап’ястках, талії і гомілках. Коли вона повернулася, то вони забряжчали, як мідні горнята. Худюща кицька нявчала від голоду за вікном на балконі. Кім завмер від подиву біля вхідної завіси.

— Це новенький, Магбубе? — ліниво спитала Ганіфа, навіть не виймаючи чубук із рота, — О, Бактану! — як і більшість таких жінок, вона заклиналася джиннами. — О, Бактану! На нього приємно подивитися.

— Це частина продажу коня, — пояснив Магбуб Кімові, а той розсміявся.

— Я це чую ще з шостого класу — відповів він, присідаючи на світлі, — то куди ж воно веде?

— До захисту. Сьогодні ввечері ми змінимо тобі колір. Це спання під покрівлею зробило тебе білим, як мигдаль. Але Ганіфа знає секрет стійкої фарби, такої, що за день-два не облізе. А ще ми зміцнимо тебе перед дорогою. Це мій подарунок тобі, сину. Зніми все, що на тобі є металевого, і склади он там. Готуйся, Ганіфо.

Кім стягнув із себе компас, виклав експедиційну коробочку з фарбами й поповнену аптечку. Усі ці речі супроводжували його в мандрах, і він по-хлоп’ячому страшенно цінував їх.

Жінка повільно підвелася і рушила, поводячи руками перед собою. Тоді Кім побачив, що вона сліпа.

— Так, так — пробурмотіла вона, — патан правду каже: моя фарба не зійде ні за тиждень, ні за місяць, а ті, кого я захищаю — надійно у безпеці.

— Коли ти йдеш далеко і сам, погано зненацька вкритися лишаями або проказою, — мовив Магбуб. — Як ти ходив зі мною, то я міг би за тобою наглядати. Крім того, патани світлошкірі. А тепер роздягайся по пояс і подивися, який ти білий. — Ганіфа навпомацки повернулася з внутрішньої кімнати. — Байдуже, вона нічого не бачить. — Він узяв з обнизаних перстенями рук олов’яну чашу.

Фарба здавалася синюватою і липкою. Кім спробував мазнути собі зсередини зап’ястка ватним квачиком, але Ганіфа вловила це на слух.

— Ні, ні — закричала вона, — це так не робиться, має бути обряд. Фарбування — то аж кінець. Я дам тобі повний захист у Дорозі.

— Таду [чари], — сказав Кім, підводячись. Йому не подобалися білі сліпі очі. Магбубова рука пригнула його шию до підлоги так, що ніс опинився за дюйм до дощок.

— Лежи тихо. Ніякого лиха тобі не буде, сину мій. Я — твоя жертва!

Кім не міг бачити, що робить жінка, але багато хвилин слухав дзенькіт її прикрас. У темряві спалахнув сірник і хлопчик вловив добре знайоме потріскування і шипіння зерняток ладану. Потім кімната наповнилася димом, важким, ароматним і задушливим. Крізь дедалі сильнішу дрімоту Кім іще чув імена дияволів: Залбазана, сина Ібліса, що живе на базарах і парао, влаштовуючи там наглу розпусту по придорожніх стоянках; Далгана, невидимого мешканця мечетей, який селиться поміж капців вірян і заважає людям під час молитви; Машбута, повелителя брехні та паніки. Ганіфа то шепотіла йому на вухо, то говорила немовби дуже здалеку, торкалася до нього бридкими м’якими пальцями, але Магбубова рука не відпускала його шию доти, аж доки хлопець зітхнув і розслабився до цілковитої втрати притомності.

— Аллах! Як він боровся! Ми б ніколи його не подолали, якби не зілля. Я думаю, це тому, що в нього біла кров, — роздратовано сказав Магбуб. — Продовжуй давут [замовляння]. Дай йому повний захист.

— О, Слухачу! Ти, хто слухає вухами, будь тут. Слухай, о Слухачу! — стогнала Ганіфа і її мертві очі були звернені на захід. Темна кімната наповнилася стогонами і пирханням.

Знадвору на балконі товста постать підвела круглу, мов куля, голову і нервово кахикнула.

— Не переривайте цю черевомовну некромантію, друже мій, — сказав він англійською, — я припускаю, що це вам дуже неприємно, але освічений спостерігач все ж таки не засмутиться.