— Сподіваюся, що колись матиму втіху бути знайомим із Вами офіці-ійно. Ad interim[134], якщо мені можна так висловитися, я Вам подарую цей ящичок для бетелю, це коштовна річ, я віддав за неї дві рупії чотири роки тому.
Дешева мідна коробочка у формі серця мала три відділення: для горіхів арекової пальми, вапна та листя бетелю, але наразі вона була напхана слоїчками з пігулками.
— Це Вам нагорода за Ваше ставлення до того святого чоловіка. Розумієте, Ви ще дуже молодий і думаєте, що так буде вічно, тож не дбаєте про своє тіло. Дуже прикро буває захворіти у розпалі роботи. Я люблю користуватися ліками, до того ж ними зручно лікувати простих людей. Це гарні відомчі ліки — хінін і таке інше. Я Вам їх дарую на згадку. А тепер прощавайте. Я тут маю нагальну особисту справу.
Він вислизнув на амбальський шлях безгучно, мов кіт, зупинив проїжджого возика, сів і погуркотів геть, поки онімілий Кім крутив у руках ящичок для бетелю.
Записи про освіту хлопчика цікавлять мало кого, хіба що його батьків, а Кім, як ви знаєте, був сирота. У книгах школи святого Ксав’є in Partibus зазначено, що звіти про Кімову успішність надсилали наприкінці кожного семестру полковникові Крейтону та отцю Віктору, який регулярно платив за навчання хлопчика. Далі в тих самих книгах описано, що він проявив неабиякі здібності у математиці та картографії й отримав за відзнаку за свої успіхи «Життя лорда Лоуренса», двотомник у шкіряній обкладинці з тисненням, дев’ять рупій і вісім анн. У тому самому семестрі Кім грав за команду школи святого Ксав’є[135] проти команди Алігарського мусульманського коледжу, йому тоді було чотирнадцять років і десять місяців. Приблизно у той час він вдруге отримав щеплення проти віспи (з чого можемо зробити висновок, що у Лакнау була ще одна епідемія цієї хвороби). Олівцем на полях старих списків особового складу зазначається, що Кім був кілька разів покараний за «розмови з невідповідними особами», та, схоже, одного разу отримав суворе покарання за те, що «цілий день був відсутній і помічений у товаристві вуличного жебрака». Це було тоді, коли він переліз через ворота і цілісінький день благав Ламу узяти його з собою на Шлях під час канікул — хоч на місяць, хоч на тиждень, а Лама з кам’яним обличчям переконував його, що належний час іще не настав. «Кімова справа наразі, — говорив старий, поки вони частувалися перепічками, — опанувати всю мудрість сагибів, а далі буде видно». Схоже і на те, що Рука Дружби відвела Батіг Лиха, і через шість тижнів Кім «вельми успішно» склав іспит із основ геодезичної зйомки; було йому тоді п’ятнадцять років і вісім місяців. Від того часу записи мовчать. Його імені немає серед тих випускників, які поступили на відомчу службу Індійського уряду, однак у загальному переліку є приписка «відбув за призначенням».
Упродовж цих трьох років Лама кілька разів виникав у бенарезькому храмі Тіртханкарів, щоразу трішечки тонший і жовтавіший, якщо тільки це можливо, але так само м’який і безхитрісний. Інколи він приходив із півдня, південної частини Тутікоріна, звідки прекрасні вогненні човни вирушають до Цейлону, де живуть жерці, які володіють мовою палі; інколи — із зеленого заходу, де тисячі димарів бавовняних фабрик оточили Бомбей; одного разу — з півночі, де він пройшов вісімсот миль туди й назад, щоби проговорити цілий день зі Зберігачем зображень у Домі Чудес. Він крокував до своєї келії з прохолодного різьбленого мармуру — храмові жерці вже знали старого і добре до нього ставилися — там змивав дорожню пилюку, молився і вирушав до Лакнау, вже добре привчившись подорожувати у третьому класі залізниці. Як повідомляв головному жерцеві храму його друг-шукач, прикметно, що після повернення Лама на якийсь час припиняв побиватися втратою Річки і малювати дивовижні зображення Колеса Життя, а натомість розповідав про красу і мудрість якогось чели, якого ніхто з храму ніколи не бачив. Так, він усю Індію сходив слідами Благословенних Ніг[136] (у наглядача досі зберігаються дивовижні звіти про його пошуки та роздуми). У житті йому залишалося єдине — знайти Річку Стріли. Але уві сні йому було явлено, що ця справа буде безуспішною доти, поки шукач не матиме чели, призначеного привести його справу до успіху, який матиме стільки ж мудрості, як біловолосі Зберігачі зображень.
Наприклад, (тут у дію вступав капшук із тютюном і добросерді жреці-джайністи квапливо змовкали):
— Колись дуже, дуже давно, коли у Бенаресі правив Девадатта — усі слухайте джатаку[137]! — царські мисливці впіймали слона і, перш ніж він міг вирватися, надягли йому на ногу жахливе сталеве кільце-кайдан. Ненависть і шаленство заполонили його серце, бігав він по лісах, намагаючись вивільнитися від кайдана, і закликав своїх побратимів розтягнути і зняти кільце. Проте вони сповістили, що звірі того кільця не знімуть. А в гущавині лісу лежало новонароджене слоненя, ще мокре після пологів, мати його померла. Закутий слон забув про свої муки і мовив: «Якщо не подбаю про це маля, то воно загине у нас під ногами». Тож він став над новонародженим і своїми ногами загородив його від товкотнечі гурту. Він попросив молока в однієї доброчесної слонихи і слоненя підростало, а закутий слон став йому провідником і захисником. Слон досягає розквіту своїх сил — усі слухайте джатаку! — у тридцять п’ять років, і тридцять п’ять дощів закутий слон піклувався про молодшого і весь цей час кайдан в’їдався йому в тіло.
Аж ось одного дня молодий слон побачив кільце, що в’їлося у плоть старшого товариша, і запитав: «Що це таке?». «Це моє горе», — відповів старший слон-опікун. Тоді молодший простягнув хобота і вмить зірвав кайдан зі словами: «Прийшов назначений час». Так доброчесний слон, який терпляче чекав і творив добро, у назначений час був визволений тим самим малям, яке він порятував і приголубив — усі слухайте джатаку! — Тим слоном був Ананда, а слоненям, яке зламало кільце, був сам Будда…
Далі доброзичливо хитав головою, клацав зернятками вервиці і зауважував, наскільки вільним від гріха гордині був той молодий слон. Він був такий самий смиренний, як той чела, який, побачивши свого учителя сидячим у придорожній пилюці біля Воріт Навчання, переліз ті Ворота (бо вони були замкнені) і притис учителя до свого серця на очах у всього гонористого міста. Яка щедра винагорода чекає такого вчителя і такого челу, коли прийде їм час вирушати разом на пошуки звільнення.
Так говорив Лама, мандруючи по Індії тихенько, мов кажан. Гостороязика літня жінка з дому у фруктовому саду біля Сарангапура шанувала його, як та жінка шанувала пророка, проте його кімната була нітрохи не на стіні. Він сидів у кімнаті на зовнішньому дворі, над яким туркотіли голуби, а жінка тим часом знімала зайве покривало і просторікувала про духів і демонів Кулу, і ненароджених онуків, і про того язикатого хлопчиська, який заговорив до неї у придорожньому заїзді. Одного разу на самоті він збився з Великого Шляху нижче Амбали і зайшов простісінько в те село, де жрець намагався його отруїти, однак небесна ласка, що береже лам, привела його, самозаглибленого і недбалого, у сутінках поміж засіяних полів до дверей резальдара. Тут могло трапитися велике непорозуміння, бо резальдар спитав, чому Друг Усього Світу пройшов тут усього шість днів тому.
— Такого не може бути, — мовив Лама, — він повернувся до своїх одноплемінників.
— Він сидів в отому кутку і розказав сотню веселих історій п’ять ночей тому, — наполягав господар. — Щоправда, він чогось зненацька зник на світанку після дурної розмови з моєю онукою. Він швидко росте, але він досі той самий Друг Усього Світу, який приніс мені правдиву звістку про війну. То ви розійшлися?
— І так, і ні, — відповів Лама, — ми… не зовсім розійшлися з ним, але ще не прийшов нам час вийти на Шлях разом. Він осягає мудрість в іншому місці. Нам слід зачекати.
— Байдуже, але якщо це не був той самий хлопчик, то чого ж він безперестанку говорив про тебе?
— І що ж він казав? — палко поспитав Лама.
— Найтепліші слова, сотні тисяч теплих слів, і що ти його батько і матір, і всяке таке. Шкода, що він не пішов на королівську службу — він не має страху.
Ці новини вразили Ламу, який не знав, наскільки побожно шанував Кім домовленості з Магбубом Алі і необхідність мати схвалення від полковника Крейтона…
— Не треба стримувати молодого поні від гри, — сказав торговець кіньми у відповідь на полковникове зауваження, що вештатися на канікулах по Індії абсурдно. — Якщо заборонити йому йти і повертатися з власної волі, він не зважить на заборону. І хто його зловить? Полковнику сагибе, раз на тисячу років народжується кінь, настільки здібний до гри, як наш лошачок. А нам треба людей.
Розділ 10
ebooksa