Кім

Розділ 11

Попроси когось нараз, Хто не з нас: Меч підкинь — влови тоді, Змій прокинь — приспи тоді, Цеп сплети — порви тоді, Кров пусти — спини тоді… Він пораниться мечем, Він од змій не утече, Цей незграбний неборак Не один наб’є синяк, Не жонглер він, аж ніяк! А природжений факір — То владар стихій усіх, Подарує, вір-не-вір, Кому трепет, кому сміх! (Пісня Жонглера)[147]

І тільки тоді його накрило.

— Тепер я один — геть один, — думав він, — сам-самісінький, як ніхто по всій Індії! Якщо я сьогодні загину — то хто принесе звістку, і кому? Якщо я залишуся живий, і Бог милостивий, за мою голову призначать добру ціну, бо я ж син талісмана — я, Кім.

Дуже мало хто з білих людей, але багато азіатів можуть привести себе до дивовижного самозаглиблення, повторюючи самі до себе власне ім’я і відпускаючи думки у внутрішню подорож до того, що ми звемо особистою ідентичністю. З віком ця людська здатність, зазвичай, зникає, але поки вона є, то може проявитися будь-якої миті.

— Хто такий Кім… Кім… Кім?

Він присів навпочіпки у кутку галасливої кімнати очікування і поринув ген від інших думок: руки сховані у полах одягу, а зіниці геть звужені. За хвилину, або й за півсекунди, він відчував, що віднайде вирішення неймовірної загадки, аж тут, як це завше буває, його розум шугнув зі своїх висот, як підбита пташка, і, провівши рукою перед очима, Кім потрусив головою.

Довговолосий індійський байраджі [блаженний], який щойно купив квиток, на мить зупинився перед ним і пильно вдивлявся.

— Я теж це втратив, — сумно мовив він. — Це одні з Воріт до Шляху, але для мене вони закриті вже багато років.

— Що ти кажеш? — збентежено перепитав Кім.

— Ти питався усередині свого духу, що є твоя душа. Тебе захопило зненацька. Я знаю. Хто знає, як не я? Куди ти йдеш?

— До Каші [Бенарес].

— Там немає богів. Я переконався. Я іду до Праяга [Аллагабад], уп’яте — шукаю Шлях Просвітлення. Якої ти віри?

— Я теж Шукач, — відповів Кім, уживши одне з улюблених слівець Лами. — Хоча, — він на мить забув про своє північне вбрання, — хоча один Аллах зна’, що я шукаю.

Старий пхнув собі під пахву байраджівську милицю і сів долі на шматку рудої леопардової шкіри, а Кім підвівся, зачувши дзвінок поїзда до Бенаресу.

— Іди з надією, братику, — мовив старий. — Довгий шлях до стіп Єдиного, але туди ми всі йдемо.

Після цих слів Кім уже не почувався таким самотнім і проїхав двадцять миль у переповненому вагоні, розважаючи своїх супутників цілою низкою пречудових байок про чарівні здібності — свого учителя та власні.

Бенарес вразив його своєю бруднотою, але Кімові була приємна пошана, яку викликало його вбрання. Принаймні третина тамтешнього населення вічно молилася мільйонам богів, а відтак шанувала сподвижників усіх видів. До храму Тіртханкарів, розташованого за милю від міста, біля Сарната, Кіма провів випадковий пенджабський фермер, камбог[148] із Джаландарського напрямку, який марно молив усіх богів своєї садиби уберегти його маленького сина, а тепер дістався до Бенареса з останньою спробою.

— Ти із півночі? — поспитав він, плечем торуючи собі шлях у натовпі по вузеньких смердючих вуличках так само, як це робив удома його улюблений бик.

— Ая, я знаю Пенджаб. Моя мати була пагарін, а батько родом із Амрітсара, з Джандіяли, — сказав Кім, вигострюючи язика для майбутніх потреб у Дорозі.

— Джандіяла… Джаландар? Ого! То це ми з тобою трохи земляки. — Він ніжно кивнув дитині, яка квилила у нього на руках. — Кому ти служиш?