«У мене все гаразд. Продаю всі свої картини, як то роблять художники, які не потребують грошей. Я не хвилююся за себе, проте мій неспокій наразі більший, ніж мав би бути. Не можу позбутися дивної тривоги за тебе. Це не передчуття, а скоріш напружене очікування — Бог його зна чого. Можу сказати тільки те, що це очікування викручує мене навиворіт. Уночі мені завжди снитеся ви з Борисом. Опісля я нічого не можу пригадати, але, прокидаючись уранці, чую, як у мене шалено калатає серце. Напруга наростає протягом дня аж до ночі, поки я не засну і знову не побачу той самий сон. Мене це виснажило. Я повинен покласти край цьому хворобливому станові. Нам треба зустрітися. Мені краще вирушити до Бомбея чи ти приїдеш у Париж?»
Я телеграфував, аби він чекав на мене наступним пароплавом.
Коли ми зустрілися, мені здалося, що він майже не змінився; я ж, на його думку, виглядав просто чудово. Я був радий знову почути Джеків голос. Поки ми базікали про те й про се, обидва відчували, як приємно було просто жити у той сонячний весняний день.
Ми провели тиждень у Парижі, а потім вирушили до Епта. Проте передовсім ми відвідали кладовище у Севрі, де був похований Борис.
— Може, нам варто поставити «Мойр» у гаю над ним? — запитав Джек.
— Думаю, тільки «Мадонна» повинна наглядати за Борисовою могилою.
Утім, після мого повернення Джек не став почуватися ліпше. Його і далі тривожили сни, з яких він не міг пригадати жодного конкретного образу, і якось він зізнався, що іноді його груди стискає відчуття напруженого очікування.
— Бачиш, моя присутність не принесла тобі полегшення, — відповів я. — Може, щось зміниться без мене.
Тож він вирушив у самотню подорож навколо нормандських островів, а я повернувся до Парижа. Я ще не заходив до будинку Бориса — тепер мого, — але розумів, що маю це зробити. Джек наглядав за ним, там знову були служниці, тож я здав власне помешкання і перебрався жити туди. Замість відчуття тривоги, якого я так боявся, я знайшов там спокій і зміг зайнятися малюванням. Я обійшов усі кімнати — усі, окрім однієї. Я все ще не міг змусити себе зайти до мармурової зали, де лежала Женев’єва, але з кожним днем мене все сильніше охоплювало бажання поглянути на її обличчя і впасти перед нею навколішки.
Одного квітневого вечора я замріяно лежав у курильні, так само, як два роки тому, і кинув випадковий погляд на вовчу шкуру серед рудуватих східних килимів. Пильніше придивившись, я розгледів загострені вуха і пласку люту голову й одразу згадав свій сон, де бачив Женев’єву на підлозі біля неї. Шоломи все ще висіли на потертому гобелені, серед яких був старий іспанський моріон[30], який Женев’єва приміряла одного разу, коли ми розважалися грою з давніми обладунками. Я перевів погляд на спінет. Кожна жовта клавіша, здавалося, зберігала спогад про дотик її ніжної руки, і я кинувся, спонукуваний силою кохання всього мого життя, до зачинених дверей мармурової зали. Під моїми тремтячими руками важкі двері відчинилися. Сонячне світло лилося з вікна, вкривши позолотою крила купідона й утворюючи німб над чолом Мадонни. Її ніжне обличчя, що з жалем схилилося над мармуровою фігурою, було таким осяйним, що я впав на коліна і перехрестився. Женев’єва лежала у тіні під Мадонною. На її схрещених руках я побачив блідо-блакитні вени, а сукня була забарвлена в рожевий колір, ніби якесь слабке світло пробивалося з грудей навік скам’янілої дівчини.
Нагнувшись, я з розбитим серцем торкнувся її мармурових губ, а потім, ледь переставляючи ноги, поплентався назад до мовчазного будинку.
Згодом прийшла служниця і принесла мені листа. Я сів у невеликому зимовому саду, аби прочитати його, але коли зібрався зламати на конверті печатку, зауважив, що дівчина стоїть поруч. Я поцікавився, в чому річ.
Затинаючись, вона почала щось лепетати про білого кролика, якого спіймали у домі, та запитала, що з ним робити. Я звелів випустити тварину в обнесений стіною сад позаду будинку і розгорнув листа. То було послання від Джека, написане настільки недоладно, що мені здалося, ніби той втратив здоровий глузд. Лист усуціль складався з прохань не покидати будинку, доки він не повернеться. Він не міг сказати чому; за його словами, це було пов’язано зі снами. Джек не міг нічого до пуття пояснити, але був переконаний, що мені в жодному разі не можна покидати будинку на вулиці Святої Цецилії.
Дочитавши, я підвів очі та побачив ту саму служницю. Вона стояла у дверях, тримаючи скляну банку, де плавали дві золоті рибки.
— Випусти їх в акваріум, а заодно поясни, чому ти весь час відволікаєш мене, — сказав я.
Тихенько схлипуючи, вона вилила воду з рибками в акваріум, що був у дальньому кінці саду, а потім повернулася до мене з проханням про звільнення. Дівчина розповіла, що люди знущаються з неї, намагаючись накликати на неї біду: мармурового кролика хтось викрав, натомість принісши у дім живу тварину; дві чудові мармурові рибки зникли, а в їдальні вона знайшла двох живих золотих рибок, що тріпотіли на підлозі. Я заспокоїв дівчину і відпровадив її в дім, пообіцявши в усьому розібратися. Опісля я пішов до студії. Там не було нічого, крім моїх картин, кількох зліпків і мармурової довгоквіткової лілії. Я побачив її на столі в іншому кінці кімнати і роздратовано попростував до неї. Але квітка, яку я підняв зі стола, виявилася свіжою та ніжною на дотик і сповнювала повітря своїм ароматом.
Раптом я все збагнув і стрімголов кинувся коридором до мармурової зали. Двері розчинились навстіж. Сонячне світло вдарило мені в обличчя. Крізь нього, у неземному сяйві, усміхалася Мадонна, а Женев’єва підвела розпашіле обличчя зі свого мармурового ложа і розплющила заспані очі.
У Дворі Дракона
Вечерня у церкві святого Барнаби закінчилася. Духівництво покинуло престол, хлопчики-хористи юрбою пройшли повз вівтар і зайняли місця на лавах для півчих. Швейцарський вояк[32] у розкішному однострої промаршував до південного проходу між рядами, вдаряючи списом об камінь підлоги на кожному четвертому кроці. За ним ішов монсеньйор Ц., красномовний проповідник і просто добра людина.
Моє місце було біля огорожі вівтаря. Як і всі люди, що сиділи між вівтарем і катедрою, я обернувся до західної частини церкви. Під час невеличкої метушні, яка здійнялася серед парафіян, що знову займали свої місця, пастор піднявся катедральними сходами. Органне соло урвалося.
ebooksa