Король у Жовтому

Мені завжди подобалася органна музика у церкві святого Барнаби. Хоча вона й була занадто глибокою та складною для мого не вельми вибагливого слуху, проте захоплювала своєю поміркованою пристрасністю. Крім того, музика відповідала панівному смакові французів, що за основні чесноти мали самовладання, гордовитість і стриманість.

Проте того дня я ще з перших акордів зауважив якусь лиховісну переміну в її звучанні. Протягом вечерні, як завжди, вівтарний орган акомпанував чудовому хорові. Але раз за разом із західної галереї, де був головний орган, долинали дисонансові звуки, наче важка рука вдаряла по супокійній злагодженості чистих церковних голосів. То було не просто невправне награвання: невідомому органістові не бракувало майстерності. Відроджуючись знову і знову, цей звук нагадав мені про записи, на які я натрапляв у книжках з архітектури. Вони розповідали про давній звичай освячувати щойно збудований крилас[33] і про те, що неф[34] церкви, який нерідко закінчували на півстоліття пізніше, часто взагалі не отримував благословення. Я ламав собі голову над тим, чи міг такий випадок трапитися із церквою святого Барнаби, чи могло щось, чому немає місця у християнській церкві, проникнути непоміченим і поселитись у західній галереї. Про такі речі я теж читав, хоча й не у книжках з архітектури.

Проте потім я згадав, що церкві святого Барнаби було не набагато більше за сотню років, і усміхнувся цьому недоречному поєднанню середньовічних забобонів із життєрадісним зразком рококо вісімнадцятого сторіччя.

Тим часом вечірня молитва закінчилася. За нею мали зазвучати кілька спокійних акордів — належний супровід для роздумів в очікуванні на проповідь. Але замість цього гучніше залунали дисонансові звуки — здавалося, що коли пішло духівництво, ніщо вже не могло їх стримувати.

Я належу до того старшого та простішого покоління, що не любить дошукуватися психологічних підтекстів у мистецтві. Я ніколи не знаходив у музиці чогось більшого за мелодію та гармонію. Проте тепер я відчував: у лабіринті звуків, що видавав той інструмент, щось втікало від переслідування. Педалі ганяли жертву вгору і вниз, заохочувані ревищем мануалів[35]. Бідолаха! Хай би ким він був, у нього не залишалося жодного шансу на порятунок!

На зміну моєму роздратуванню прийшов гнів. Хто це робив? Як сміє він так грати посеред церковної служби? Я поглянув на людей навколо себе: ніхто з них не виглядав стурбованим. Спокійні обличчя укляклих на колінах черниць, усе ще обернених до вівтаря, не втратили ані краплі набожної відчуженості у блідих тінях їхніх білосніжних головних уборів. Світська дама за моєю спиною в очікуванні дивилася на монсеньйора Ц. Судячи з виразу її обличчя, орган, мабуть, грав «Аве Марію[36]».

Нарешті пастор перехрестився і закликав до тиші. Я радісно повернув до нього голову. Сьогодні я прийшов до церкви, шукаючи спочинку, але поки що не знайшов його.

Я був виснажений трьома ночами фізичного страждання та розумового неспокою; останнє було найгіршим. Я прийшов до своєї улюбленої церкви, аби дістати зцілення своєму змученому тілу та притупленому розуму. Бо до цього я читав «Короля у Жовтому».

— Зійде сонце, вони вертають назад і в своїх норах лягають[37].

Монсеньйор Ц. читав проповідь спокійним голосом, дивлячись поверх голів пастви. Мій погляд ковзнув, сам не знаю чому, у дальній кінець церкви. Органіст виходив з-за органних трубок. Я побачив, як він пішов галереєю і зник за маленькими дверцятами, що за ними сходи вели на вулицю. То був худорлявий чоловік з обличчям настільки ж блідим, наскільки чорним було його вбрання.

«Полотном дорога! — подумав я. — Тобі і твоїй нечестивій музиці. Сподіваюсь, що закінчувати службу органним соло буде твій напарник».

З полегшенням — глибоким, заспокійливим полегшенням — я обернувся назад до лагідного обличчя пастора та налаштувався слухати. Врешті-решт, я прийшов сюди за духовним зціленням, якого так жадав.

— Діти мої, — вів далі проповідник. — Є істина, яку найважче прийняти людському єству: йому нічого боятися. Його неможливо змусити зрозуміти, що ніщо не здатне завдати йому шкоди.

«Цікава доктрина, як на католицького священика! — подумав я. — Подивимось, як він уладнає це питання з іншими єпископами».

— Ніщо насправді не здатне зашкодити душі, — правив він своєї найспокійнішим, найчистішим з можливих голосів. — Бо…

Проте мені не судилося почути решти проповіді. Знову, невідь чому, я відвів очі від його обличчя й втупився поглядом у дальній кінець церкви. Той самий чоловік виходив із-за органа і так само йшов галереєю. Але йому забракло б часу, аби повернутися! Та й як би він міг повернутися? Я б неодмінно його побачив. Я весь похолов, серце забилося десь у п’ятах, хоча його ходіння і не мало б мене стосуватися. Я подивився на того чоловіка і вже не міг відвести погляду від його чорної постаті та білого обличчя. Порівнявшись зі мною, він через всю церкву кинув на мене погляд, сповнений ненависті, напруги, погрози та люті. Я ніколи досі не бачив такого погляду і борони мене Боже побачити знову! Після цього він зник за тими ж дверима, якими вийшов надвір менш ніж хвилину тому.

Я сидів і намагався зібрати докупи свої думки. Спочатку я почував себе, як маленька дитина, що сильно забилася: від болю перехоплює подих, не даючи литися сльозам.

Було неймовірно боляче раптом відчути себе об’єктом такої ненависті. До того ж цей чоловік видавався мені незнайомцем. Чому він так ненавидить мене? Мене, якого він ніколи раніше не бачив? На якусь мить усі інші почуття змізерніли перед цією однією-єдиною нестерпною мукою: гіркота здолала навіть страх. Проте вже наступної миті я почав обмірковувати все, що трапилося. На допомогу мені прийшло усвідомлення дивної невідповідності.

Як я вже зазначав, церква святого Барнаби — це сучасний храм. Вона маленька і добре освітлена, все довкола можна охопити одним поглядом. Органна галерея залита світлом, що ллється з високих вікон біля хорів, які навіть не оздоблені кольоровим склом.

Катедра розміщена у центральному нефі, а отже, якщо я дивився на неї, жоден рух у західній частині церкви не міг залишитися непоміченим. Коли проходив органіст, я, звісно ж, бачив його, просто помилився у часі між його першою і другою появою. Останнього разу він зайшов через інші бокові двері. У погляді, що настільки приголомшив мене, не було нічого особливого, а я — просто знервований йолоп.