Король у Жовтому

Обернувшись до нього, я почав відступати назад, у глиб двору, сподіваючись втекти через прохід до вулиці Дракона. Однак його очі промовисто свідчили, що нікуди я не втечу.

Здавалося, ми крокували цілу вічність: я — відступаючи, він — наближаючись, у цілковитій тиші. Нарешті я помітив на собі тінь від арки і вже з наступним кроком опинився під нею. Далі я думав розвернутись і стрімголов кинутися бігти вулицею. Проте та тінь дихнула на мене могильним холодом. Величезна брама вулиці Дракона була зачинена. Я зрозумів це, щойно темрява огорнула мене, і тієї самої миті прочитав те ж саме на його обличчі. О, як світилося його лице у темряві, наближаючись до мене! Глибока тінь арки, величезна зачинена брама і холод її залізних замків — усе це грало йому на руку. Погибель, якою він мене лякав, прийшла: вона купчилася в темряві і насувалась на мене з бездонних тіней, вона прозирала з його пекельних очей. Без жодної надії я притулився до зачинених воріт, щоб кинути йому виклик…

Почувся скрегіт стільців по кам’яній підлозі. Церкву сповнив гомін парафіян, що підводилися зі своїх місць. Я чув, як швейцарські гвардійці проводили монсеньйора Ц. до ризниці[45] у східному нефі.

Укляклі черниці прокинулися зі своєї набожної відчуженості, вклонилися вівтарю і пішли собі. Світська дама, моя сусідка, також підвелася з граційною стриманістю. Коли вона виходила, її несхвальний погляд ковзнув моїм обличчям.

Напівмертвий, але неймовірним чином живий кожною клітиною свого тіла, я сидів серед натовпу, що повагом покидав церкву. Згодом я теж підвівся і покрокував до дверей.

Я заснув під час проповіді… Та чи заснув? Озирнувшись, я побачив його. Він проходив галереєю до свого місця. Мені було видно тільки його профіль: тонка зігнута рука в чорному рукаві, схожа на один з тих пекельних безіменних інструментів, що лежать занедбані у камерах тортур середньовічних замків.

Але я все ж утік від нього, хоча його очі й казали, що мені це не вдасться. Чи втік я від нього? Те, що дало йому силу наді мною, повернулося із забуття, де я мав надію його поховати. Тепер я пізнав його. Смерть і жахливе притулисько заблуканих душ, куди моя слабкість відправила його давним-давно, змінили його до невпізнання для всіх, але не для мене. Я впізнав його майже з першого погляду. Я ніколи не сумнівався, за чим він прийде. Тепер я знав: поки моє тіло залишалося під захистом маленької життєрадісної церкви, мою душу було впольовано ним у Дворі Дракона.

Я повільно пішов до дверей. Орган вибухнув трубним ревищем. Сліпуче світло залило церкву, ховаючи вівтар від моїх очей. Люди поступово зникали разом з арками і куполом. Я звів свої обпалені очі до того нестерпного сяйва і побачив чорні зорі, що світять в небесах. Вологі вітри з озера Галі холодили моє обличчя.

Тепер, незмірно далеко, за лігами бурхливих хмарних хвиль, я бачив місяць, що відкидав своє проміння на башти Каркози.

Смерть і жахливе притулисько заблуканих душ, куди моя слабкість відправила його давним-давно, змінили його до невпізнання для всіх, але не для мене. І тепер я чув його голос, що піднімався, наростав і гримів у сліпучому світлі, в якому я падав. Сяйво ставало все яскравішим, накриваючи мене хвилями вогню. Потонувши в його глибинах, я почув, як Король у Жовтому шепоче моїй душі:

— Страшна річ — потрапити до рук живого Бога!

Жовтий знак

Хай вкаже досвіт червоний На те, що зробимо ми, Як зникнуть блакитні зорі У тенетах пітьми[46]. Блісс Карман І

У світі існує стільки речей, які неможливо пояснити! Чому, коли звучать певні музичні акорди, у мене виникають думки про брунасті та золотаві фарби осіннього листя? Чому під час меси у церкві святої Цецилії моя уява подорожує печерами, стіни яких виблискують бугристими виходами чистого срібла? Що у гуркоті та шумі Бродвею о шостій годині викликало у моїх спогадах картину спокійного бретонського лісу, де сонячне світло просочується крізь весняне листя, а Сільвія, зацікавлено й зворушено нахилившись над маленькою зеленою ящіркою, шепоче:

— Тільки подумай, ця маленька істота також під захистом Бога!

Коли я вперше побачив сторожа, він стояв до мене спиною. Я байдуже дивився на нього, поки той не зайшов до церкви. Я звернув на нього не більше уваги, ніж на будь-яку людину, що простувала площею Вашинґтона того ранку, і коли я зачинив вікно та повернувся до своєї студії, то вже геть забув про нього. Пізнім вечором того теплого дня я знову прочинив вікно і визирнув, аби ковтнути свіжого повітря. Біля дверей церкви знову стояв той самий чоловік, і я знову кинув на нього так само неуважливий погляд, як і вранці. Я подивився на площу, де струменіли водограї, а потім, зайнятий мимовільними думками про дерева, водіїв та юрби няньок і гуляк, що відпочивали у парку, вирішив повернутися до свого мольберта. Несамохіть я зачепив поглядом чоловіка на церковному цвинтарі. Тепер його обличчя було обернене до мене, і я ледь висунувся з вікна, аби краще розгледіти його. Тієї самої миті він підвів голову і поглянув на мене. Першим, що спало мені на думку, було порівняння з могильним хробаком. Хай би якою була справжня причина відрази, яку я відчув до чоловіка, але образ жирного білого могильного хробака був настільки сильним та нудотним, що, скоріш за все, ця огида відбилася на моєму обличчі, бо він відвернувся від мене порухом, що нагадав мені ворушіння стривоженого хробака в осерді плоду.

Я повернувся до мольберта і дав натурниці знак позувати далі. Попрацювавши трохи й усвідомивши, що зіпсував усю свою попередню роботу, я взяв мастихін і зішкрябав нанесені на полотно фарби. Тілесні відтінки виходили якимись жовтуватими і нездоровими. Я ніяк не міг зрозуміти, як мені вдалося малювати настільки хворобливими барвами з палітри, що досі блистіла здоровими тонами.

Я поглянув на Тессі. Дівчина зовсім не змінилася: на її щоках і далі вигравав рум’янець. Я насупився.

— Я щось зробила не так? — запитала вона.

— Ні… Просто я геть спаскудив руку. І взагалі, не можу втямити, як у мене вийшов такий бруд на полотні, — відповів я.

— Може, я погано позую? — не вгавала вона.