Я роззирнувся навкруги. О, це місце було гідним притулком для потойбічних жахів! Чітко окреслене, розсудливе обличчя монсеньйора Ц., його вишукані манери та легкі витончені рухи — хіба цього було недостатньо, аби розвіяти мої страхи? Я глянув понад його головою і ледь втримався від сміху. Якби тільки василіск наважився заповзти до органної галереї, тендітна фігурка, що підтримувала один кінець катедрального балдахіна, який скидався на скатертину з камки, обшиту торочками, одразу ж спрямувала б на нього свою золоту трубу і здула б його геть у потойбіччя! Тихенько посміюючись з цієї уявної сцени, яка мені здавалася дуже захопливою, я сидів і кепкував із себе та всього навколо: від старої гарпії за огорожею, що змусила мене заплатити десять сантимів[38] за місце, перш ніж дозволила мені увійти (вона більше скидалася на василіска, ніж той хирлявий органіст), отже, від тієї потворної старої дами до — на жаль! — самого монсеньйора Ц. Уся побожність зникла. Я ще ніколи в житті не займався такими речами, але тепер відчував непереборне бажання глузувати.
Що стосується проповіді, то я не почув ані слова через рядки, що дзвеніли у моїх вухах, викликаючи найхимерніші та не зовсім пристойні думки:
Не було жодного сенсу залишатись у церкві надалі: мені треба вийти надвір і розвіяти цей мерзенний настрій. Цілком усвідомлюючи всю непоштивість свого вчинку, я підвівся і покинув церкву.
Весняне сонце сяяло над вулицею Сен-Оноре, поки я збігав униз церковними сходами. В одному з вуличних закутків стояв візок, повний жовтих нарцисів, блідих фіалок з Рив’єри[40], темних фіалок з Росії та білих римських гіацинтів у золотих хмарах мімози. Вулицею тинялися натовпи недільних шукачів пригод. Вертячи у руках свій ціпок, я сміявся разом з іншими. Хтось наздогнав, а потім і обігнав мене. Він не обернувся, але та ж убивча лють відбивалась у всій його статурі, що й у погляді. Я спостерігав за ним, допоки міг бачити. Навіть його вузька спина виражала загрозу. Водночас кожен крок, що віддаляв його від мене, здавалося, дивним чином наближав мою погибель.
Я поплентався далі, хоча ноги мене майже не тримали. Мене охопило почуття відповідальності за щось давно забуте і почало здаватися, наче я заслуговував на те, чим загрожував мені цей чоловік: це відчуття проникало з далеких-далеких глибин. Воно дрімало протягом усіх цих років, але воно було тут, і зараз воно постало, аби зустрітися зі мною. Однак я спробую втекти. Спотикаючись, я кинувся бігти так швидко, як тільки міг, до вулиці Ріволі, через площу Злагоди[41] і далі до набережної[42]. Хворими очима я поглянув на сонце. Воно сяяло крізь білу піну водограю, потоки якого струменіли потемнілими бронзовими спинами річкових божків, освітлювало далеку Арку[43], створену з аметистового туману, та нескінченні краєвиди сірих стовбурів і голого, ледь вкритого зеленою паростю гілля дерев. Потому я знову побачив його. Він спускався однією з каштанових алей Королівського бульвару.
Я покинув набережну, сліпо побрів Єлисейськими полями і звернув до Арки. Призахідне сонце кидало свої промені на зелений газон біля театру Рон-Пуан. Осяяний світлом, він сів на лавку поряд з матусями, що гуляли зі своїми дітьми. Він був просто недільним гульвісою, як і всі інші, як і сам я. Ледь переставляючи ноги, я пішов угору проспектом. Я знав, що кожна наша зустріч наближала чоловіка до здійснення його мети, а мене — до моєї долі. І я все ще намагався врятувати себе.
Останні промені сонця пробивалися крізь величну Арку. Пройшовши під нею, я несподівано знову зустрівся з ним віч-на-віч. Я залишив його далеко внизу, на Єлисейських полях, і все ж він виринув з натовпу людей, що поверталися з прогулянки Булонським лісом[44]. Він пройшов настільки близько, що зачепив мене. Його тіло під вільним темним одягом здалося мені залізним. Він не виказував ні поспіху, ні втоми, ні будь-яких інших людських почуттів. Усе його єство переповнювало єдине бажання — заподіяти мені зло.
З німою мукою я спостерігав, як він спускався вниз людним проспектом, що мерехтів блиском коліс, кінської збруї та шоломів паризької жандармерії.
Незабаром я загубив його з виду. Розвернувшись, я побіг до лісу, а потім через нього — ще далі, куди несли ноги. Нарешті, коли, як мені здалося, минула ціла вічність, запала ніч, і я прийшов до тями, сидячи за столиком у невеличкому кафе. Потім я знову блукав лісом. Здавалося, я не бачив
Я мешкаю у Дворі Дракона — вузькому провулку між вулицями Рен і Дракона.
Це глухий кут, прохідний лише для пішоходів. Над входом на вулицю Рен нависає балкон, якого підтримує залізний дракон. Всередині двору обабіч стоять високі старі будинки, які об’єднують кінці двох вулиць. Величезна брама в глибині арки, завжди відчинена вдень, після півночі зачиняється. Аби потрапити всередину, необхідно подзвонити у маленькі двері збоку. На тротуарі валяється усілякий непотріб. Круті сходи ведуть вниз до дверей, що виходять у двір. На першому поверсі розташовані крамниці вживаних речей, а також кузні. Протягом усього дня тут дзвенять молотки і лунає брязкіт металевих заготовок.
Наскільки брудною є нижня частина двору, настільки ж веселий, зручний для мешкання і сповнений тяжкої, але чесної праці він нагорі.
П’ять горішніх поверхів займають майстерні художників і архітекторів, також там знайшли прихисток «вічні» студенти, на кшталт мене, що хочуть пожити самі. Коли я тільки переїхав сюди, то був ще молодий і не самотній.
Мені довелося трохи пройтись, перш ніж я зміг знайти вільний екіпаж: коли я майже дійшов до Тріумфальної арки, на дорозі з’явилася коляска, яку я винайняв.
Шлях від Арки до вулиці Рен займає більш ніж півгодини, особливо коли в запрягу плетуться стомлені коні, що весь день возили недільних гуляк.
Часу на те, аби ще не раз натрапити на свого ворога, було вдосталь. Проте на момент, коли я нарешті пройшов під драконовими крилами, я так жодного разу його і не зустрів. Мій сховок наближався з кожним кроком.
Перед широкою брамою бавилося кілька дітей. Консьєрж та його дружина прогулювалися зі своїм чорним пуделем, слідкуючи за порядком. Кілька пар вальсували просто на тротуарі. Я привітався з ними і поквапився зайти всередину.
Усі мешканці будинку висипали на вулицю, тож двір виявився безлюдним, освітленим кількома підвішеними ліхтарями, в яких тьмяно горів газ.
Моя квартира розташована на горішньому поверсі будинку, на півдорозі від брами. До неї вели сходи, що виходили прямо на вулицю. Я ступив ногою на поріг прочинених дверей. Переді мною були старі добрі напіврозвалені сходи, що відкривали шлях до спокою та захисту. Перш ніж увійти, я озирнувся через праве плече… і побачив
Він простував у моєму напрямку — ні повільно, ні квапливо. Його погляд був спрямований просто на мене. Вперше з того зіткнення у церкві наші очі зустрілися знову, і я зрозумів, що час настав.
ebooksa