Король у Жовтому

— Спочатку у них має бути добрий апетит, — пояснила вона, — тоді поступово я зменшую раціон їхнього харчування; у соколиному полюванні це називається pât. Після багатьох ночей, проведених au bloc, як оці пташки зараз, я домагаюся, аби hagard спокійно сидів на зап’ястку, тоді птах готовий навчитися приходити по їжу. Я прикріпляю pât, або leurre, на кінці батога і привчаю птаха летіти до мене, щойно починаю крутити батогом над головою. Спочатку я кидаю pat, коли сокіл прилітає, тоді він їсть їжу на землі. Згодом він навчається ловити leurre у русі, поки я кручу батогом над головою або волочу його по землі. Після цього вже легко навчити сокола нападати на дичину, завжди пам’ятаючи faire courtoisie á l’oiseau, тобто дозволивши птахові скуштувати свою здобич.

Її урвав крик одного із соколів. Дівчина підвелася, аби прикріпити longe, що відірвався від bloc, але птах не переставав бити крильми і кричати.

— У чому річ? — спитала вона. — Філіпе, ви щось бачите?

Я озирнувся і спершу не побачив нічого, що могло б викликати хвилювання, яке тепер охопило й інших птахів. Потім мій погляд упав на плаский камінь біля струмка, з якого підвелася дівчина. Його поверхнею повільно повзла сіра змія, на її трикутній голові, наче два гагати, виблискували очі.

— Змія, — спокійно сказала вона.

— Вона ж не отруйна, правда? — запитав я.

Вона вказала на V-подібний знак на своїй шиї.

— Це неминуча смерть, — сказала вона. — Це гадюка.

Ми дивилися, як рептилія повільно сповзала з гладкого каменя туди, де сонце нагріло землю.

Я кинувся, аби дослідити укус, але вона зі скриком перехопила мою руку:

— Не треба, Філіпе! Я боюсь!

— За мене?

— За тебе, Філіпе. Я кохаю тебе.

Я обхопив її обличчя руками й поцілував у губи, але все, що я міг сказати, було «Жанно, Жанно, Жанно». Коли вона, тремтячи всім тілом, впала мені на груди, щось у траві вдарило мене в ногу, але я навіть не поворухнувся. Щось знову вдарило у щиколотку, і гострий біль пронизав усього мене. Я поглянув на любе обличчя Жанни д’Іс і поцілував її. Потім, зібравши всі свої сили, я обережно поклав її на землю, тоді нагнувся, відірвав гадюку від своєї ноги і розтрощив їй голову. Пам’ятаю відчуття слабкості та німоти. Пам’ятаю, як упав на землю. Крізь пелену, що повільно опускалася на очі, я розгледів біля себе біле обличчя Жанни, і коли світло в моїх очах згасло, я все ще відчував її руки на своїй шиї, її м’яку щоку біля моїх губ…

Розплющивши очі, я з жахом роззирнувся довкола. Жанна зникла. Я бачив струмок і плаский камінь, бачив неподалік убиту гадюку, але соколи та blocs зникли. Я підвівся на ноги. Сад, фруктові дерева, відкидний міст і двір, оточений мурами, зникли. Я знетямлено вдивлявся у купу руїн, що розсипалися від часу: сіре, поросле плющем румовище, крізь яке проростали великі дерева. Я поплівся вперед, ледь пересуваючи занімілі ноги. З верхів’я дерев над руїнами злетів сокіл й, описуючи кола, стрімко злітав у високість, поступово зникаючи з виду, аж поки геть не розтанув у небесній блакиті.

— Жанно! Жанно! — волав я, але слова завмерли на моїх устах, і я звалився на коліна серед трави. За Божою волею я, сам не знаючи того, впав, уклінний, біля зруйнованої часом кам’яної усипальниці на славу нашої Матері Скорботи[81]. Сумне обличчя Діви Марії, вибите на камені, дивилося на мене. Я побачив хрест і терни біля її ніг, а нижче прочитав:

Помолімося за душу леді Жанни д’Іс, яка померла

в юності від кохання до незнайомця Філіпа

1573 року після Різдва Христового.

А на холодній плиті лежала жіноча рукавичка, все ще зберігаючи її тепло й аромат…