— Спочатку у них має бути добрий апетит, — пояснила вона, — тоді поступово я зменшую раціон їхнього харчування; у соколиному полюванні це називається
Її урвав крик одного із соколів. Дівчина підвелася, аби прикріпити
— У чому річ? — спитала вона. — Філіпе, ви щось бачите?
Я озирнувся і спершу не побачив нічого, що могло б викликати хвилювання, яке тепер охопило й інших птахів. Потім мій погляд упав на плаский камінь біля струмка, з якого підвелася дівчина. Його поверхнею повільно повзла сіра змія, на її трикутній голові, наче два гагати, виблискували очі.
— Змія, — спокійно сказала вона.
— Вона ж не отруйна, правда? — запитав я.
Вона вказала на V-подібний знак на своїй шиї.
— Це неминуча смерть, — сказала вона. — Це гадюка.
Ми дивилися, як рептилія повільно сповзала з гладкого каменя туди, де сонце нагріло землю.
Я кинувся, аби дослідити укус, але вона зі скриком перехопила мою руку:
— Не треба, Філіпе! Я боюсь!
— За мене?
— За тебе, Філіпе. Я кохаю тебе.
Я обхопив її обличчя руками й поцілував у губи, але все, що я міг сказати, було «Жанно, Жанно, Жанно». Коли вона, тремтячи всім тілом, впала мені на груди, щось у траві вдарило мене в ногу, але я навіть не поворухнувся. Щось знову вдарило у щиколотку, і гострий біль пронизав усього мене. Я поглянув на любе обличчя Жанни д’Іс і поцілував її. Потім, зібравши всі свої сили, я обережно поклав її на землю, тоді нагнувся, відірвав гадюку від своєї ноги і розтрощив їй голову. Пам’ятаю відчуття слабкості та німоти. Пам’ятаю, як упав на землю. Крізь пелену, що повільно опускалася на очі, я розгледів біля себе біле обличчя Жанни, і коли світло в моїх очах згасло, я все ще відчував її руки на своїй шиї, її м’яку щоку біля моїх губ…
Розплющивши очі, я з жахом роззирнувся довкола. Жанна зникла. Я бачив струмок і плаский камінь, бачив неподалік убиту гадюку, але соколи та
— Жанно! Жанно! — волав я, але слова завмерли на моїх устах, і я звалився на коліна серед трави. За Божою волею я, сам не знаючи того, впав, уклінний, біля зруйнованої часом кам’яної усипальниці на славу нашої Матері Скорботи[81]. Сумне обличчя Діви Марії, вибите на камені, дивилося на мене. Я побачив хрест і терни біля її ніг, а нижче прочитав:
Помолімося за душу леді Жанни д’Іс, яка померла
в юності від кохання до незнайомця Філіпа
1573 року після Різдва Христового.
А на холодній плиті лежала жіноча рукавичка, все ще зберігаючи її тепло й аромат…