Війна і міф. Невідома Друга світова

Факти докладніше

Місто-фортецю Севастополь під час Кримської (Східної) війни 1853–1856 років обороняли протягом 349 днів. Проте англо-французькі війська врешті-решт взяли його штурмом. Під час невдалої оборони росіяни були змушені ще й затопити весь свій флот, а тому немає нічого дивного у появі в публіцистиці різного штибу моральних компенсацій для заспокоєння громадської думки. Серед них велику роль відігравали кліше на кшталт «города русских моряков», що пізніше трансформувалося в «город русской славы».

Нове життя штамп отримав після так само тривалої — 250 днів — і так само невдалої оборони Севастополя від Вермахту 1941–1942 років. Саме тоді цей мовний зворот знову «ожив» і швидко увійшов до ужитку як один із «золотих» радянських міфів про Другу світову війну.

Справді, боротьба севастопольського гарнізону була завзятою і жорстокою: вже від листопада 1941 року місто оточили із суходолу, що вимагало від його захисників напруження усіх сил.

Герой Радянського Союзу снайпер Людмила Павличенко — одна з багатьох українців, які героїчно обороняли Севастополь

Проте у цієї оборони Севастополя був доволі безславний кінець. 30 червня 1942 року німецькі війська здобули Малахов курган, отже, зробили захист міста безперспективним.

Вище командування евакуювалося протягом двох наступних днів: 200 осіб — літаками, 700 — підводними човнами. Рядовий склад був деморалізований. 100 тисяч оборонців Севастополя залишили напризволяще.

Колона радянських військовополонених рухається з мису Херсонес до міста Севастополь (липень 1942 р.)

Солдати не мали можливості для евакуації, вони також не отримали наказу припинити безглузду на той момент боротьбу. В результаті до 20 тисяч бійців загинуло, а решта — потрапила в полон.

3 липня 1942 року Совінформбюро повідомило:

«Севастополь був залишений радянськими військами, але оборона Севастополя увійде в історію Вітчизняної війни Радянського Союзу як одна з найяскравіших їїсторінок. Севастопольці збагатили славні бойові традиції народів СРСР. Безмежна мужність, лють у боротьбі з ворогом і самовідданість захисників Севастополянадихають радянських патріотів на подальші героїчні подвиги в боротьбі проти ненависних окупантів».

З другого боку, приписувати всю славу боротьби лише росіянам цілком некоректно.

У складі Червоної армії щонайменше 23 % були українцями за походженням. Серед захисників Севастополя їх не могло бути менше. Крім того, кістяк оборони становили підрозділи Окремої приморської армії, що перед тим діяли на півдні України та боронили Одесу. За рахунок місцевих призовників відсоток українців у цій армії був ще вищим, ніж загалом по ЧА.

Таким чином, не менше чверті радянських солдатів у Севастополі були етнічними українцями, і не менше третини — вихідцями з українських земель. Вочевидь, серед оборонців Севастополя були представники багатьох інших національностей. Але їхні подвиги виявилися менш цінними, а слава чомусь — дешевшою.

Міф 17. «Матч смерті» в Києві завершився розстрілом радянської команди

В основу сюжету фільму «Матч» покладено реальну історію про те, як у роки Великої Вітчизняної війни в окупованому Києві відбувся футбольний матч між київською командою «Динамо» й німецькою командою «Flakelf». Німці хотіли показати, що вони у футболі сильні, і дуже хотіли виграти, так що на кону матчу стояли життя футболістів… київських футболістів, яким наказали програти… Але вони виграли, і частину з них розстріляли прямо на футбольному полі, а другу частину відправили у концтабори…

Денис А., «Экранизация “Матча смерти”», 21 червня 2011 року

Суть міфу

Влітку 1942 року в Києві відбувся футбольний матч між командами місцевих футболістів та вояків Вермахту. Німці, після розгромної поразки на полі, розстріляли своїх суперників.

Факти стисло

У червні — серпні 1942 року в Києві відбулося кілька матчів місцевої команди «Старт» (до складу якої входили футболісти довоєнних клубів «Динамо» та «Локомотив») з командами німецьких та угорських солдатів. Остання гра відбулася 16 серпня і, попри те, що закінчилася поразкою німців, не призвела до розстрілу радянських спортсменів. Чотирьох із них стратили наступного року як в’язнів Сирецького концтабору.