Війна і міф. Невідома Друга світова

Із розгортанням катастрофічного німецького нападу значна частина радянських громадян вважала, що комуністичний режим зазнає краху. Правління комуністів тривало лише двадцять років і показало свою жорстокість, нелюдську сутність, а водночас — економічну неспроможність. Половина членів Компартії України, що лишилися на окупованій території, зреклися своєї ідеології. Значна частина людей лишилися байдужими до зміни влади, інші — вступали до лав руху Опору, а ще дехто — вдавався до колаборації з окупаційним режимом.

Факти докладніше

Радянське суспільство влітку 1941 року було дезорієнтовано пропагандою, деморалізовано і розділено різним ставленням як до радянської влади, так і до німців.

Розворот зовнішньої політики комуністичної держави на 180 градусів у 1939 році, коли «німецькі фашисти» у радянській пресі із ворогів перетворилися на друзів, виявився цілковитою несподіванкою для радянських громадян. СРСР майже два роки був партнером Німеччини, попри очевидний «ідеологічний конфлікт». Невід’ємною складовою нацистської ідеології залишався антикомунізм. Попри це, імперські амбіції СРСР дозволили вступити у союз із гітлерівським режимом і проголосити його «дружнім». Тож для громадян напад Райху виявився новою несподіванкою і шоком.

Інша частина радянського суспільства за конформістською поведінкою ховала опозиційність до комуністичного режиму: під час Голодомору 1932–1933 років та Великого терору 1937–1938 років комуністичний режим унаочнив свою злочинну сутність та економічну неефективність у Наддніпрянській Україні. На анексованих у вересні 1939 року Галичині та Волині радянізація також призвела до незадоволення новою владою широких верств населення і до посилення антикомуністичного визвольного руху.

З другого боку, влітку 1941 року певна частина суспільства підтримувала комуністичну владу — наприклад, доволі значна частина комсомольської молоді, вихована пропагандою. Проте старші покоління відчували розчарування від двадцятьох років «народної влади», а селяни були настановлені більш радикально, ніж мешканці міст: «нам вона нічого доброго не дала, і захищати її не слід».

Величезна армія, всупереч передвоєнній пропаганді, виявилася неспроможною захистити людей. До кінця 1941 року Вермахт втратив 300 тисяч убитими. У той самий час Червона армія — у чотири рази більше: 1 мільйон 200 тисяч убитими. 3 мільйони 900 тисяч радянських солдатів та офіцерів потрапили у полон. Величезні території швидко окупували. Катастрофічна поразка Червоної армії влітку 1941 року спричинила у частини українців відчуття близького краху радянського режиму.

Червоноармійці здаються в полон в районі Києва, вересень 1941 р.

НКВД інформував вище партійне керівництво про помітні опозиційні настрої. Один із таких звітів щодо ситуації у Києві датується 25 червня, коли минуло лише три дні від початку німецької агресії:

«Лаборантка Київського науково-дослідного інституту праці та профзахворювань Кожемякіна: “…Дідько б їх забрав, хоча б скоріше хтось прийшов. Нехай приходить Гітлер, гірше не буде”».

Партійні працівники та співробітники «органів» першими лишали території, які опинилися під загрозою німецької окупації. Комуністична партія України на тлі цих подій опинилася в стані напіврозпаду. На момент німецького нападу українська республіканська партійна організація нараховувала 565 тисяч осіб. П’ята частина українських комуністів самовільно залишили територію республіки як біженці. Дві третини евакуювалися офіційно. Лише 150 тисяч членів компартії залишилися на окупованій території. І тільки 40 тисяч із них були залишені для ведення підпільної чи партизанської боротьби.

Частина комуністів брала участь у русі Опору, частина підтримала окупаційну владу. З тих, хто залишився на окупованій території, 46,5 тисяч убили німецькі каральні органи. 22 тисячі комуністів зареєструвалися в Гестапо, 34 тисячі знищили свої партійні квитки, 6 тисяч — відмовилися від партійної приналежності.

Після того, як з України було вигнано німецьких окупантів, із 113 890 членів КП(б)У, які пережили окупацію, більш ніж половині відмовили у відновленні членства в партії.

Деморалізація влітку 1941 р. охопила й Червону армію. Мобілізація була під загрозою: лави армії у цей час поповнило 200 тисяч добровольців, водночас від 2 до 3 мільйонів призовників лишилися на окупованій території через дезертирство, зміну лінії фронту та «інші причини». Протягом другої половини 1941 року НКВД затримав 685 тисяч осіб за підозрою у дезертирстві. Офіційно кількість дезертирів з Червоної армії протягом війни оцінюється в 1 мільйон — 1 мільйон 200 тисяч осіб. Більшість оточених у «котлах» влітку 1941 року не чинили опору супротивнику і масово здавалися у полон.

Нарком Лаврентій Берія зазначав, що протягом 1941 року повісили чи розстріляли перед строєм 10 тисяч дезертирів. Не можна виключати, що ці дані занижені.

Червоноармійці здаються в полон

Саме тому 16 липня 1941 року відновили інститут військових комісарів, які мусили стежити за командирами військових частин.

Іще одним показником недовіри до військових став наказ № 001919, який з вересня 1941 року у кожній дивізії запроваджував загороджувальні загони, що знищували відступаючих червоноармійців.

Радянський солдат тримався на фронті багато у чому не лише завдяки героїзму, але й жорстоким репресивним заходам. 28 липня 1942 року Сталін віддав наказ № 227 «Ні кроку назад», який будь-яку спробу відступу прирівнював до зради, передбачав покарання військовим трибуналом або розстріл на місці загороджувальними загонами:

«…сформувати в межах армії 3–5 добре озброєних загороджувальних загонів (по 200 осіб у кожному), поставити їх у безпосередньому тилу нестійких дивізій і зобов’язати їх у разі паніки і безладного відходу частин дивізії розстрілювати на місці панікерів і боягузів і тим допомогти чесним бійцям дивізій виконати свій обов’язок перед Батьківщиною».