Продовольства, яке було доставлено в СРСР за ленд-лізом, вистачило б для того, щоб годувати армію в 10 мільйонів осіб протягом 1 688 діб, тобто упродовж усієї війни.
А якщо взяти до уваги калорійність продовольства, наданого окремими фірмами і громадськими організаціями, а також ввезеного в СРСР питного спирту, то можна стверджувати, що продовольства, яке надійшло від союзників, за калорійністю вистачило б не лише на повне утримання Червоної армії протягом усієї війни, а й на вагому добавку до раціону частини цивільного населення.
Міф 23. Українці — чемпіони з колабораціонізму у світі
Колабораціоністи були всюди — серед греків та англійців, серед росіян та євреїв — але ніде у масовій свідомості народу співпраця з окупантами не заохочувалась. Те, що сьогодні відбувається в Україні та Прибалтиці, — європейська аномалія.
Суть міфу
Українці були головними колаборантами нацистів і радо йшли до них на службу.
Факти стисло
Масштаби російського військового колабораціонізму більші, ніж українського.
Факти докладніше
Співпраця окупованих ІІІ Райхом народів із нацистським режимом мала загальноєвропейський характер. В її основі лежали як політичні мотиви, так і соціальні причини — необхідність виживати в екстремальних умовах війни і тоталітарного режиму. Економічної та побутової співпраці не могла уникнути жодна з окупованих країн.
Для представників державних європейських націй, окупованих Німеччиною, політична і військова співпраця з ворогом була вибором, який підважував громадянський обов’язок перед власною батьківщиною. Альтернативою політичному і військовому колабораціонізму міг бути пасивний або активний опір, чи просто відмова від надмірного сприяння окупанту. Поневолені Гітлером нації Західної Європи могли сподіватися на перемогу антигітлерівської коаліції як на вирішення проблеми свого визволення.
Інша ситуація склалася на сході Європи. Тут нацистський окупаційний режим був більш жорстким, але і довоєнна ситуація не була прийнятною для всіх місцевих мешканців. Існувала проблема бездержавних народів, а також неприйняття політичних режимів, що існували до німецької окупації. Особливо яскраво ці особливості були виражені на території, що її ІІІ Райх захопив у Радянського Союзу. Нацисти активно використовували у боротьбі проти Москви національне питання в СРСР та незадоволення людей сталінізмом. Однак замість очікуваного визволення вони запровадили режим терору та ще більшого поневолення.
Характер і масштаби співпраці визначали самі окупанти, а не поневолені ними народи. З політичних та ідеологічних мотивів нацисти обирали — які ініціативи окупованого населення та їхніх політичних середовищ підтримати чи стимулювати, а які придушити. Наприклад, у невеликій Латвії з місцевих мешканців створили аж дві дивізії Ваффен-СС, а всі петиції польських політичних представників про організацію союзних Вермахту національних сил — відхилили.
В особливо важкому становищі опинилися бездержавні малі народи, повністю окуповані німцями, такі як кримські татари. Логіка національного виживання диктувала їм радше співпрацю із загарбником, ніж безкомпромісну боротьбу.
Розглянемо передумови співпраці з нацистами в Україні та в Росії.
Обидві країни потерпали від тоталітарного сталінського режиму і мали підстави сподіватися на повалення радянської влади. На відміну від росіян, в українців був додатковий мотив бажати поразки СРСР — прагнення відновлення державної незалежності. Особливо це стосувалося жителів Західної України, які до німецької окупації менше двох років перебували у складі Радянського Союзу, і цей короткий досвід не був райдужним.
Німеччина повністю окупувала Українську РСР, натомість РРФСР втратила близько 17 % території. Кількість населення України була вища, ніж окупованої частини Росії. Поки Вермахт дійшов до російських земель, ілюзії радянських громадян з приводу «німецьких визволителів» уже істотно ослабли. Окупація України тривала довше, ніж західних регіонів Росії.
Підрахувати точну кількість представників кожного з двох окупованих народів, які пішли служити до німців, досить складно. Хоча нацисти і створювали національні військові формування, чіткої кореляції між національним статусом певного східного батальйону та національністю його особового складу не було. У «російських» формуваннях траплялося багато етнічних українців і навпаки. Навіть політична орієнтація того чи іншого вояка не завжди визначала місце його служби.
Загалом в «українських» формуваннях Вермахту, СС, поліції та інших структур дослідники нараховують близько 250 тисяч особового складу. У «російських» формуваннях цей показник варіюється від 300 до 800 тисяч, залежно від методології підрахунку.
ebooksa