Основна маса «східних» підрозділів мала ротний та батальйонний склад і належала до поліції або Вермахту (підрозділи зі штатом від 100 до 500 осіб). Одні з них носили нарукавні нашивки «РОА» (Російська визвольна армія), а інші «УВВ» (Українське визвольне військо). Серед українських формувань на німецькій службі тільки 14-та Ваффен-СС дивізія «Галичина», сформована протягом 1943–1944 років, нараховувала більше ніж 1000 осіб особового складу (за весь час через це формування пройшло близько 32 тис. осіб). До листопада 1944 року дивізії офіційно відмовляли у праві називатися «українською». Інші великі українські формування — на рівні полків і бригад — почали творитися щойно в останній рік війни.
Серед російських формувань із самого початку траплялися більш колоритні та чисельні підрозділи. Російська визвольна народна армія (РОНА) виникла як антипартизанське ополчення, згодом її перетворили на бригаду, а потім на 29-ту дивізію Ваффен-СС. У вересні 1943 року РОНА нараховувала 12–15 тис. вояків. Російський корпус на Балканах — понад 10 тис. вояків. Російська народна національна армія (РННА) — 4 тис. вояків. 1-ша російська національна бригада СС «Дружина» — 2,5 тис. вояків. Проросійський 15-й козачий кавалерійський корпус СС — близько 30 тис. вояків. Абсолютна більшість полонених полковників і генералів Червоної армії ішли служити не в «українські», а в «російські» формування Німеччини.
У пошуках політичного підґрунтя співпраці з окупантами росіяни створювали «партії», які мавпували нацистську ідеологію НСДАП. Такими були, наприклад, Російська національно-трудова партія, Бойовий союз російських націоналістів, Народна соціалістична партія Росії «Вікінг». Основна частина українських політичних середовищ, які співпрацювали з ІІІ Райхом, були політично більш зрілі і меншою мірою піддавалися нацистській індоктринації. Звісно, були випадки українських організацій, які сповідували нацистську ідеологію, наприклад, УНАКОР, але їхній вплив був незначним.
Унікальним явищем в окупаційній практиці було російське військово-цивільне самоврядування. З дозволу командування Вермахту на Брянщині існувала так звана «Локотська республіка». Її російська адміністрація керувала населенням у понад півмільйона осіб протягом більше півтора року. Саме в таких формах існував російський антикомуністичний національних рух. Натомість українці створили УПА, яка боролася проти обох тоталітарних режимів.
Військово-політичне керівництво Третього Райху загалом було більш схильне використовувати російське національне питання, ніж українське. Це особливо проявилося на завершальному етапі війни, коли у розпачі Берлін дав карт-бланш на активну діяльність національним військовим формуванням та їхнім політичним представництвам. Німці більше підтримували росіян, а українців до останнього схиляли підкоритися «старшому брату».
14 листопада 1944 року у Празі створено Комітет визволення народів Росії (КОНР) на чолі з генералом Андрієм Власовим. 28 січня почали приводити до присяги збройні сили КОНР. Наприкінці квітня вони номінально складалися з трьох дивізій (одна у стадії формування) та додаткових підрозділів загальною чисельністю 120–130 тис. осіб. Натомість Український національний комітет (УНК) на чолі з генералом Павлом Шандруком німці визнали щойно 12 березня 1945 року. Під прапори Української національної армії (УНА) Шандрук встиг зібрати близько 38 тис. осіб, у тому числі неповні дві дивізії.
Таким чином, «успіхи» росіян у співпраці з ІІІ Райхом здаються соліднішими, і тут українці мусять поступитися першістю.
Міф 24. Батальйони «Нахтіґаль», «Роланд» та дивізія «Галичина» були каральними підрозділами СС
Ізраїль готовий надати документальні докази звірств батальйону Nachtigall SS під командуванням Шухевича.
Суть міфу
Під час Другої світової війни німці створили з українських націоналістів батальйони «Нахтіґаль», «Роланд», а також дивізію «Галичина». Ці підрозділи комплектувалися з нацистських колаборантів, входили до структури СС, підпорядковувалися її керівництву та мали есесівські звання. «Нахтіґаль», «Роланд» та дивізія «Галичина» були створені для винищення мирного населення на окупованих територіях.
Факти стисло
«Нахтіґаль» та «Роланд» діяли у складі Вермахту, ніколи не входили до структури СС, а їхні вояки не мали есесівських звань. На початку німецько-радянської війни обидва батальйони виконували допоміжні функції, а восени 1941 були переформовані у 201-ий охоронний батальйон поліції порядку.
Дивізія «Галичина», створена у 1943 році, належала не до загальних СС, а до військ СС і використовувалася передусім як бойова частина.
Факти докладніше
Цей міф сформувався за радянських часів. Відповідно до нього, всі учасники українського визвольного руху під час війни були зрадниками батьківщини та маріонетками на німецькій службі, які радо виконували всі забаганки «хазяїв». Німці ж довіряли їм лише найбруднішу роботу — проведення каральних акцій проти неозброєного цивільного населення.
Здебільшого автори подібних «сенсацій» не розуміють різницю між військовими формуваннями, що діяли на території України у роки війни. Тому й у пересічного глядача, зазвичай, не виникає запитань, коли він чує з блакитного екрана про «батальйон СС Нахтіґаль». Але факти свідчать про інше.
Батальйони «Нахтіґаль» та «Роланд» ніколи не були підрозділами СС. Ініціатором їх створення був не райхсфюрер СС Гіммлер, а ОУН, спільно з офіцерами Вермахту, зокрема з військової розвідки (Абверу).
Утім, кожен з ініціаторів створення батальйонів переслідував власну мету. Оунівці розглядали ці два батальйони як певною мірою основу для майбутньої української армії. Адже на початку 1941 року керівництво ОУН знало про підготовку до війни Німеччини та СРСР і розраховувало, що саме у момент початку війни вдасться підняти повстання на території України і створити незалежну державу.