Війна і міф. Невідома Друга світова

Факти стисло

День Перемоги як святковий та неробочий день у СРСР запровадили у травні 1945 року. Проте вже з грудня 1947 року він перестав бути вихідним. До 1965 року ніяких особливих заходів 9 травня не проводилося. До цього часу зі значно більшим розмахом у СРСР відзначали 1 травня — День міжнародної солідарності трудящих та 7 листопада — річницю Жовтневої революції. Знову святковим 9 травня стало лише 1965 року, коли почалося творення культу «Великої Перемоги».

Факти докладніше

У сучасній Росії зусиллями пропаганди День Перемоги перетворився на найбільше державне свято. За своїм розмахом він уже давно затьмарив і Новий рік, і інші державні та релігійні свята. Вище керівництво Росії не втомлюється наголошувати на особливому характері, «святості» та ледь не сакральному значенні Дня Перемоги для всіх народів колишнього СРСР. Завдяки цьому у людей, які народилися після розпаду СРСР, складається враження, що 9 травня завжди мало «особливий характер». Багато хто досі упевнений, що і в радянські часи День Перемоги був найголовнішим святом. Російська пропаганда усіляко підтримує та поширює подібні переконання.

Міф про «найголовніше свято» покликаний створити зв’язок між сучасною Росією та Радянським Союзом, якого «боялися» і який «поважали» усі країни заходу. Його доба зусиллями тієї ж таки пропаганди перетворюється на своєрідний «золотий вік», а сучасне найвище російське керівництво постає у подобі продовжувачів «славних» радянських традицій.

Але час повернутися до фактів.

День Перемоги як такий уперше виник у Радянському Союзі 8 травня 1945 року. Тоді президія Верховної Ради СРСР спеціальним указом оголосила 9 травня днем всенародного торжества — Святом Перемоги, та постановила вважати його неробочим днем. Однак тоді ніяких особливих торжеств не організовували. Навіть Парад Перемоги за наказом Сталіна провели у Москві лише 24 червня.

Ніяких особливих торжеств, святкових парадів чи ходи ветеранів на Красній площі не було й у наступні роки. У грудні 1947 року президія Верховної Ради СРСР узагалі оголосила цей день робочим. Замість нього статус «вихідного» набуло 1 січня. Відтоді «святкування» Дня Перемоги на державному рівні здійснювалося за радянськими мірками вельми «скромно». Фактично, єдиними «святковими заходами» були артилерійські салюти, які відбувалися у кількох великих містах СРСР. Винятком не стали навіть ювілейні 5, 10 та 15 річниці Перемоги.

На противагу цьому, святкування 7 листопада річниці Жовтневого перевороту у СРСР було більш помпезним: військовий парад, «демонстрацію трудящих» на Красній площі та обов’язкову присутність «вождів» на трибуні Мавзолею. Аналогічні заходи відбувалися й у День міжнародної солідарності трудящих 1 травня.

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1945 р. «Про оголошення 9 травня святом Перемоги» (газета «Известия», 9 травня 1945 р.)

Лише 1965 року Свято Перемоги знову стало вихідним. З цієї нагоди на Красній площі провели військовий парад. На ньому уперше пронесли «Прапор Перемоги» та продемонстрували зразки радянських міжконтинентальних ракет. Тоді ж запровадили ювілейну медаль «20 років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років», якою нагородили більше 15 мільйонів осіб. Одразу сімом містам Радянського Союзу присвоїли почесне звання «місто-герой» (про міста-герої читайте у міфі 48). У кремлівському Палаці з’їздів пройшло урочисте засідання з участю керівництва держави. Започаткували й традицію вшанування загиблих хвилиною мовчання на загальносоюзному телебаченні та радіо.

Рішення про зміну статусу Дня Перемоги прийняло найвище керівництво СРСР на чолі з Леонідом Брежнєвим. У цей період компартія гостро потребувала підвищення авторитету. Тому почала активно експлуатувати патріотичну тематику та створювати культ ветеранів війни. У 1967 році напередодні 9 травня у Москві урочисто відкрили меморіальний комплекс «Могила невідомого солдата». Вічний вогонь для нього доставили з могили «героїв Жовтня» у Ленінграді. Біля меморіалу встановили пост почесної варти № 1, а покладання вінків до нього першими особами держави стало традиційним заходом у День Перемоги.

Як бачимо, значення одного з найголовніших свят День Перемоги набув лише у брежнєвські часи. Однак і тоді він продовжував ділити цей статус із 1 травня та 7 листопада.

Між іншим, у світі немає як такого єдиного для всіх свята під назвою День Перемоги. У багатьох країнах День Перемоги означає виключно їхню власну перемогу. Найчастіше — у війні за незалежність або ж узагалі просто одній із битв проти загарбників.

Саме таким є свято Перемоги для мешканців Бангладеш (у війні за незалежність проти Пакистану), В’єтнаму (у війні 1965–1975 років проти США), Естонії (у битві в місті Винну з німецьким Ландвером у 1919 році), Північної Кореї (у війні 1950–1953 років проти Південної Кореї та США), Туреччини (у битві при Думлупинарі проти Греції, якою завершилася війна за незалежність у 1922 році), Хорватії (у війні за незалежність). У цих країнах День Перемоги приурочено до інших дат, які не збігаються з 9 травня.

Деякі країни взагалі не мають у своєму календарі свята під назвою День Перемоги. Це, наприклад, Уругвай, Нова Зеландія та Панама.

У країнах Західної Європи та США перемогу над нацизмом вшановують не 9, а 8 травня. Ця дата приурочена до набрання чинності Актом капітуляції Німеччини, який підписали представники США, СРСР та Третього Райху. У більшості країн Європи цей день має назву День перемоги у Європі, День перемоги над нацизмом, День пам’яті та примирення або ж просто День закінчення війни у Європі. Словаччина 8 травня відзначає День перемоги над фашизмом. У Нідерландах День визволення від нацистських загарбників святкують ще раніше — 5 травня. А в Італії Днем визволення від німецької окупації є 25 квітня.

У 2004 році Генеральна Асамблея ООН у резолюції про святкування 60-ї річниці закінчення Другої світової війни зазначила, що держави можуть мати власні дні перемоги, визволення та святкування і проголосила 8 та 9 травня днями пам’яті і примирення. Країнам-членам Організації, приватним особам та неурядовим організаціям пропонується щорічно відзначати один або обидва ці дні для вшанування пам’яті усіх жертв Другої світової війни.

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 23 грудня 1947 р. «Про оголошення 1 січня неробочим днем»

Однак світ далеко не обмежується лише США, країнами Європи та колишнього СРСР. А поза їхніми межами інші країни взагалі не святкують ані День закінчення війни у Європі, ані День перемоги над нацизмом. Цього свята немає в Аргентині, Бразилії, Китаї, Мексиці, Чилі, Японії та цілій низці країн Африки, Азії та Південної Америки.