— І спина у мене болить…
X
В двері постукали.
— Зайдіть, — сказала Джулія.
Це була Іві.
— Ви хіба не будете спочивати сьогодні, міс Лемберт? — Тут вона побачила, що Джулія сидить на підлозі посеред купи фотографій. — Що це ви робите?
— Мрію. — Вона взяла дві фотокартки. — Подивись ось на ці два фото.
На одному був Майкл в ролі Меркуціо, в усій сліпучій красі своєї юності, а на другому — Майкл у своїй останній ролі, в білому циліндрі й візитці, з польовим біноклем на ремінці через плече. Вигляд у нього був страшенно самозакоханий.
Іві пирхнула.
— Ну, що минуло, того не вернеш.
— Я оце згадувала минуле і зовсім засмутилася.
— Ще б пак. Коли людина починає думати про минуле, то це означає, що в неї більше немає майбутнього, правда?
— Заткни пельку, стара корово! — сказала Джулія, яка вміла бути дуже грубою, коли їй цього хотілося.
— Ну-ну, ходімо, адже вам сьогодні виступати. Я потім сама тут усе приберу.
Іві — її костюмерка й покоївка — прислуговувала Джулії ще в Міддлпулі і переїхала разом з нею до Лондона. Кокні за походженням, Іві була худа, незграбна жінка з червоним обличчям і рудим волоссям, завжди розпатланим і, здавалось, давно немитим; їй бракувало двох передніх зубів, і Джулія вже багато років поспіль пропонувала їй гроші на те, щоб уставити нові, але Іві щоразу відмовлялася.
— Я ж їм так мало, що мені й своїх зубів вистачає. А якісь слонячі ікла мені тільки заважатимуть.
Майкл давно хотів, щоб Джулія взяла собі покоївку, зовнішність якої більше відповідала б їхньому становищу, і він намагався переконати Іві, що у неї надто багато обов’язків, але та й слухати про це не хотіла.
— Можете казати собі що завгодно, містер Госселін, але, поки в мене є сила й здоров’я, я нікому не дозволю ходити коло міс Лемберт.
— Але ж у всіх нас уже не той вік, Іві. Ми вже не такі молоді, як були колись.
Іві провела вказівним пальцем під носом і пирхнула.