«Дієти! — зітхнула в думці Джулія. — От коли мені мине шістдесят, я забуду про всяку дієту. Їстиму стільки хліба з маслом, скільки схочеться. На перший сніданок замовлятиму гарячі булочки, на другий — картоплю і на обід картоплю. А також пиво. Боже, як я люблю пиво! Гороховий суп і суп із помідорами; пудинг із патокою й вишневий торт. Вершки, вершки, вершки. І клянуся, більше ніколи в житті не їстиму шпинату!»
Після масажу Іві принесла їй чашку чаю, шматочок шинки (без сала!) і кілька грінок. Поївши, Джулія одяглася і поїхала з Майклом до театру. Вона любила з’являтися в театр за годину до початку спектаклю. Майкл залишив її в театрі, а сам поїхав до свого клубу обідати. Іві приїхала трохи раніше на таксі, і коли Джулія увійшла до вбиральні, там усе було вже готове. Вона знов роздяглася й накинула халат. Сівши за туалетний столик, щоб загримуватися, вона помітила у вазі свіжі квіти.
— Хто це їх прислав? Місіс де Фріс?
Доллі завжди надсилала їй величезний кошик з квітами в день прем’єри, в день сотої вистави і двохсотої теж, якщо вона була; крім того, у звичайні дні, замовляючи квіти для себе, ніколи не забувала про букет і для Джулії.
— Ні, міс.
— Від лорда Чарлза?
Лорд Чарлз Темерлі був найдавнішим і найвірнішим поклонником Джулії. Побачивши на вулиці крамницю, в якій продавалися квіти, він частенько заходив і замовляв для Джулії букетик троянд.
— Тут є візитна картка, — сказала Іві.
Джулія взяла карточку і прочитала: «Містер Томас Феннел. Тевісток-сквер».
— Ого, який глухий закуток! Як по-твоєму, хто він, цей тип?
— Певно, якийсь хлопець, уражений в самісіньке серце вашою чарівною красою.
— Ці квіти коштують не менше фунта. А на Тевісток-сквер, здається, багаті не живуть. Хто зна, може, він цілий тиждень відмовлявся від обіду, аби купити ці квіти.
— Навряд.
Джулія накладала на обличчя грим.
— Ах, у тобі немає ані трошечки романтики, Іві. Тільки тому, що я не шансонетка, ти не можеш зрозуміти, чого мені дарують квіти. А тим часом, — бог тому свідок, — у мене ніжки кращі, ніж у більшості дівчат.
— Оце знайшли чим хвалитися.
— І знаєш, що я тобі скажу? По-моєму, це зовсім непогано, коли мені в моєму віці якийсь хлопець надсилає квіти. Це щось-таки та значить!
— Якби він побачив вас зараз, то більше не присилав би, можете бути певні.
— Іди ти під три чорти.
Коли Джулія загримувалася і Іві допомогла їй надягти панчохи та взути черевички, вона скористалася кількома хвилинами, які ще залишались до початку спектаклю, і, сівши за секретер, написала своїм розгонистим, чітким почерком записку містерові Томасу Феннелу, щедро й пишномовно дякуючи йому за квіти. Джулія була чемна від природи і до того ж поклала собі відповідати на всі листи поклонників. Таким чином вона підтримувала контакт із своїми глядачами. Надписавши конверт, Джулія викинула візитну карточку в кошик для сміття. Тепер можна вже було надягати костюм, у якому вона виступала в першій дії. Хлопчик, що запрошував акторів на сцену, ішов коридором і стукав у двері артистичних вбиралень: