— Ну, зараз, завдяки перекису водню, блондинок на сцені скільки завгодно.
— Але ж вона справжня блондинка.
— Правда? Між іншим, я сьогодні отримала листа від Роджера. Він пише, що чудово проводить час у Відні.
Це повідомлення не дуже зацікавило Тома. Він позирав на годинник. Коли подали каву, Джулія заявила, що її неможливо пити, й зажадала, щоб заварили іншу.
— Ах, Джуліє, не треба. Ми ж запізнюємось на виставу!
— Ну, і що ж з того? Якісь кілька хвилин не мають значення.
— Але ж я пообіцяв, що ми приїдемо вчасно, — з мукою в голосі сказав він. — У неї дуже хороша сцена на самому початку.
— Мені дуже жаль, але я не можу йти, не випивши чашки кави.
Поки вони чекали, вона щось говорила, а він майже не відповідав їй і нетерпляче поглядав на двері. А коли каву подали, Джулія пила її дуже повільно… На той час, коли вони, нарешті, сіли в машину, Том ледве міг стриматись від люті. Він дивився просто себе, стиснувши губи в сердитій гримасі. Що ж до Джулії, то вона була вдоволена собою. В театр вони зайшли за дві хвилини до підняття завіси, і глядачі вітали появу Джулії вибухом оплесків. Усміхаючись до публіки, немов вибачаючись за турботу, Джулія пробиралася до свого місця в партері. Вираз її скромно опущених очей мав означати, що вона зовсім не пов’язує ці оплески із своєю особою.
Завіса піднялася, і на сцену вийшли дві дівчини, одна дуже вродлива й молода, друга набагато старша й негарна. За хвилину Джулія обернулася до Тома й прошепотіла:
— Котра з них Евіс Крічтон — молодша чи старша?
— Молодша.
— Ах, так, звичайно, ти ж, здається, казав, що вона блондинка.
Вона пильно подивилася на нього. Том уже не був сердитий; на устах його вигравала щаслива усмішка. Джулія знову перевела погляд на сцену. Безперечно, Евіс Крічтон була дуже вродлива: прекрасне золотаве волосся, чудові блакитні очі, маленький прямий носик; втім, Джулії такий тип жінок не подобався.
«Ні риба ні м’ясо, — сказала вона собі. — Хористочка».
Кілька хвилин вона стежила за її грою, стежила дуже уважно; потім, зітхнувши, відкинулася на спинку крісла, подумавши: «Зовсім бездарна».
Коли завіса опустилася, Том, радісно збуджений, обернувся до неї. Поганого настрою наче й не було.
— Ну, що ти скажеш про неї?
— Гарненька, як лялечка.
— Це я знаю. Але якої ти думки про її гру? Сподобалася вона тобі чи ні?