Джулія рішуче відмовилася від гастролей по Америці щ^ до того, як розповіла про все це Тому; їхня вистава давала цілком задовільні збори. Та ось один з тих незрозумілих спадів, що іноді вражають театри, насунув на Лондон, і кількість глядачів різко зменшилася. Тепер уже скидалося на те, що до літа їхній спектакль не дотягне. Але в запасі у них була нова п’єса, на яку вони покладали великі надії. Називалася п’єса «У наші дні», і вони мали намір показати прем’єру десь на початку осені. В цій п’єсі, яка вигідно відрізнялася від попередньої тим, що Майкл міг грати в ній одного з героїв, була чудова роль і для Джулії. Вони сподівалися, що п’єса матиме успіх і не зійде зі сцени принаймні рік. Майклові, звичайно, не дуже подобалося те, що тепер її доведеться ставити в травні, на початку літнього сезону, але іншого виходу не було, і він почав підбирати акторів.
Одного разу, в антракті денної вистави, Іві принесла Джулії записку. Здивована Джулія упізнала почерк Роджера.
«Дорога мамо!
Цією запискою я хочу відрекомендувати тобі міс Джоан Денвер, про яку я тобі розповідав. Їй страшенно хочеться грати в «Сіддонс-театрі», і вона буде рада навіть дуже незначній ролі.
З любов’ю,
твій син Роджер»
Офіційний тон записки викликав у Джулії усмішку; подумати тільки, який у неї дорослий син — уже намагається робити протекцію своїм дівчатам! Та нараз вона пригадала, що за особа ця Джоан Денвер. Джоан і Джілл… Це ж вона — спокусниця сердешного Роджера! Обличчя Джулії спохмурніло. Але їй цікаво було побачити цю особу.
— Джордж на місці? — спитала вона про швейцара.
Іві кивнула й відчинила двері.
— Джордже!
Він зайшов.
— Ця дама, що принесла записку, ще чекає?
— Так, міс.
— Скажи їй, що я прийму її після вистави.
В останній дії Джулія грала у вечірній сукні з довгим шлейфом; це була розкішна сукня, що’ ефектно облягала її красиву фігуру. В зачісці у неї сяяли діаманти, на руках виблискували діамантові браслети. Як і вимагала цього роль, Джулія мала величний вигляд. Її викликали на сцену кілька разів, і як тільки завіса опустилася востаннє, вона прийняла Джоан Денвер. Повертаючись за лаштунки, Джулія звичайно в одну мить забувала гру, але цього разу вона без будь-яких зусиль і далі грала роль, яку виконувала на сцені, — роль владної, стриманої, величної світської жінки.
— Ви так довго чекали, що я вирішила прийняти вас не переодягаючись, щоб не затримувати вас іще довше.
Її щира усмішка була усмішкою королеви; її люб’язність застерігала: пам’ятайте, хто ви і хто я! Джулії досить було одного погляду, щоб оцінити дівчину, яка зайшла до неї. Вона була молода, гарненька, з кирпатим носиком, щедро, але з поганим смаком нафарбована.
«Ноги надто короткі, — подумала Джулія. — Негарна. Зовсім негарна».
Дівчина наділа, очевидно, своє найкраще вбрання, і Джулія — також з першого погляду — визначила його походження: «Магазин стандартних цін. Відділ готового одягу».
Нещасне дівчатко в цей час страшенно нервувало. Джулія запросила її сісти, запропонувала сигарету.