1933
ЛЮБОВНА ПРИГОДА ОДНІЄЇ ДІВЧИНИ
Міра бачить уже здалека Аристида в товаристві сестри, високої, у білім капелюсі, пані, й не знає, що їй почати зі собою.
Певно, вона хотіла б залишитись тут, на цім самім місці й бачити їх зблизька, але це неможливо. Не може ж вона, така незачесана, боса, отак стояти й дивитись.
А до того вона не зовсім певна, чи привітається з нею.
Розуміється, якби вона була трохи старша, ну хоч на три, хоч на два роки, то тоді він мусив би навіть при сестрі привітатися з нею.
Вчора, наприклад, як Міра проходила коло їх вілли, він стояв, опертий на брамі, і всміхався до неї.
Чи це не значить вже, що вони знаються?
Колись знову вона верталась з поля, а він над"їхав колесом[2] саме попри неї і крикнув весело:
— Ще трохи, і був би я вас переїхав!
А вона, Міра, відповіла навіть:
— Нічого не шкодить!
Він на ті слова обернувся ще раз, засміявся і помчав далі.
Висока пані у білому капелюсі вже так близько, що Міра може без напруження зору розпізнати колір її кучерів.
— Темнявка,— думає розчаровано. Досі здавалось Мірі, що всі великі дами із столиці мусять мати ясні, щиро-золоті коси.
Міра бачить, як Аристид нахиляється до сестри, щось говорить їй до вуха і як та раптово повертає голову вбік — туди, де стоїть Міра.
Міра думає: «Тепер повинен він поздоровити мене, бо ще кілька кроків — і буде запізно». Але Аристид робить і тих кілька кроків і не здоровить. Тоді Міра, щоби закрити свій сором, обертається до них плечима й щодуху біжить вниз, у лози.
Так, так, вона не повинна була завдаватися в розмову із зовсім чужим хлопцем.
Міра чує за собою м"які, приспішені кроки й боїться подумати, щоб це могла бути правда.
Вона хоче приспішити крок, але серце у грудях так б"ється, що вона зовсім проти своєї волі звільнює хід.
ebooksa