Вони обоє залишаються самі. Колись вони інакше зустрічали таке сам на сам. Та ба! — це було колись. Тепер вона чекає, аж і він кудись піде. Обоє вони вже не почувають обов"язку ховати свою нудьгу.
— Ти не йдеш сьогодні до клубу? — питає нервово.
Він і далі ще є добрим чоловіком і розуміє, що їй теж має належати одне пополудні на тиждень, тому каже:
— Треба буде піти...
— Іди... іди,— радить надто поспішно.
Нарешті — сама. Втомлена, падає на канапу. Нарешті — спокій.
Тепер її єдине щастя: раз на тиждень пополудні лишатися самою й мати спокій...
1933
ВРЯТОВАНИЙ
Не пішов відразу нагору. Адже тут був як дома. Як свій. Сів на лавку під каштанами. Хотів пов"язати думки в один вузол, але вони раз у раз вихоплювались з-під контролю й розбігалися наліво й направо: «Ось тінь каштана на мурі, як велетень без рук... Ота яблунька біля воріт нарік не вродить багато...» Хтось голубів сполошив, і вони пурхнули йому саме понад головою... Вся увага звернулась до голубів.
«Може, я хворий?» — подумав. Встав і пішов нагору. Так, як сподівався: Рамона, його суджена, сиділа у вітальні за фортепіано. Не грала. Тільки руки спочивали на клавіатурі. Була у блідо-фіолетовій сукні. Пригадав собі, що колись-колись порівняв був колір цієї сукні до блиску її волосся. Чомусь видавалось йому у цю хвилину, що Рамона позує.
Підійшов ззаду і торкнувся руками її рамен.
— Все мене лякаєш,— сказала по-румунськи, хоч мусила чути його кроки. Його тепер особливо прикро вразила ця її невинна брехня. Не відповів нічого, але й рук не відіймав з рамен.
— Ах, я забуваю, що ти не любиш, як я не по-вашому говорю до тебе,— сказала по-українськи, але з чужим акцентом.
— Ні, не люблю,— сказав лагідно, але пригадав собі, за чим сюди прийшов. Обернув дівчину лицем до себе і скорим, задиханим, зміненим голосом кинув:
— Рамоно, я прийшов тобі сказати... що я чув учора... я ж сидів тут, під каштаном... усе, що ти із своєю матір"ю говорила...
Ось воно, те, що мусив їй сказати. Вона вдивилася в нього своїми безсоромно-чорними очима: поважно, аж напружено. Раптом розсміялася лоскітливим сміхом, таким притаманним людям півдня.
— Таж я навмисне так голосно говорила, щоб ти все міг почути... Подумай собі тільки, Нікуліцо,— вона почала скоро говорити по-румунськи,— чого мамі забаглося! Вона хоче покинути Ясси й переїхати жити до Чернівців, там, де ми... Каже, що найме собі окреме помешкання... тільки щоб двічі в тиждень мене провідувати... Я не хочу цього! Нізащо не допущу до цього! Я хочу нарешті без свідків бути з тобою!..
Вона закинула йому обидві руки на шию й відхилила голову взад: спокуслива і водночас безвільна. Микола повернув її лице просто своїх очей.
— Що ти говориш, Рамоніка? — спитав її в матерній мові, наче хотів, щоб слова просто трапили їй до серця.— Що ти говориш? Таж твоя мама так тебе любить... а до того, вона сподівається, що будуть внуки, і вона хотіла б близько них бути... Направду не розумію тебе...
ebooksa