Це вже розсердило її.
— Нема чого мами жаліти... Мала й вона колись свою молодість, красу, кохання... мала свої щасливі дні, чого ж їй ще? Ця її любов, ця вічна опіка наді мною — це щось хворобливе, від чого я мушу її вилікувати... Ні, Нікуліцо, вона таки залишиться тут.
Кинула це як виклик, але Микола нічого не відповідав. Йому видалось раптом якимсь смішним непорозумінням, що він стоїть оце напроти чужої жінки й торгується за куток у серці жінки без серця для її мами...
Рамоні прийшла нова думка:
— А що твоя старенька? Не переїде до Чернівців? Вона, мабуть, не зможе лишити господарства?
— З моєю мамою... ти питаєш про мою маму? — Миколі враз стало перед очима затишне обійстя в далекому буковинському селі і кроки його мами, повільні, старечі. Микола здригнувся.
— Що це? Чому ти такий дивний? — спитала Рамона.
Її голос вразив його. Пригадав собі миттю, як він учора звучав різко і немилосердно отут, у цій світлиці: «Ти не поїдеш із нами,— говорила Рамона мамі.— Я маю право на своє життя чи ні?»
Ні! Микола мотнув головою, наче відповів сам собі на якесь питання. Він зняв руки з рамен цієї чужої йому жінки.
— Що з тобою, Нікуліцо? — спитала Рамона тривожно.
— Нічого, Рамоно. Я йду. Маю тобі дещо сказати... але краще напишу... ще сьогодні...
Не озираючись, він вийшов з вітальні. Потім прожогом збіг сходами вниз.
* * *
Вже вечоріло, коли Микола побачив перед собою похилу браму. Звичним рухом відшукав закрутку й сам відчинив собі хвіртку. Пес було обізвався, а тоді лише закалатав хвостом об буду на знак, що пізнав свого. Але Микола не запримітив його приязно нащулених вух. Важким кроком підійшов до ґанку.
Тут застала його мама, що за хвилину вийшла сінешніми сходами подивитися, чого гавкнув Бурко. Микола сидів і вдихав у себе пахощі тихого сільського вечора.
— Миколко! Це ти?
— Я мамо.
— Ти з Ясс? Як це так? А...— не договорила вона...
— Я сам, мамо,— відповів на невисловлене питання.
ebooksa