І це було щастя: чотирнадцять літ і рожева шовкова сукенка.
У сімнадцять літ стала вередлива. Батько гадав, що це нерви, стара пестунка Марія називала це «натурою», а мама думала, що це настрої сімнадцятиліття.
І це справді були настрої сімнадцятиліття. Доня закохалася.
Чи не забагато це сказано?
Та ні! Бо коли хочеться когось щодня бачити, коли буває так сумно на серці, коли сльози навертаються на очі, бо хтось проходить повз тебе, навіть не посміхнувшись, то це має означати, що доня таки справді закохана.
А за цим щоразу виникали нові сердечні турботи. А чи буде він на іменинах подруги, чи, може, не буде? А як буде (скажімо, що певно буде!), то чи буде танцювати з нею, чи з галасливою Дорою?
Він був на іменинах (сімнадцятилітні мають інколи протекцію в долі!), але... що з того, коли майже всі танці прогуляв з тією... з Дорою! Зате, коли треба було йти додому, він пішов з нею. Прощаючись біля брами, сказав те, що звичайно кажуть у таких випадках:
— Цей вечір найщасливіший у моїм житті...
Доня мала тільки сімнадцять літ і не знала, що у подібних випадках звичайно так кажуть, і тому з надміру почуттів до ранку не могла заснути.
Це теж було щастя: сімнадцять літ і слова, що їх звичайно в таких випадках кажуть.
Вона подружилася з тим, що його так дуже любила. Це був ще один доказ того, що доля дивилася на неї ласкавим оком. Потім все сталося так, як вона собі цього в мріях бажала. Цілком так: рожеві місяці закоханості в свого нареченого заступили медові місяці шлюбу. На жаль, тільки місяці... Бо несповна за рік по її одруженню відчула себе якось дивно самотньою.
Згодом звідкись взялася туга за дитиною. Бажання це прийшло саме вчасно. Незабаром почуття самотності поступилося перед почуттям ніжного страху.
У безсонні, тривожні, сповнені солодкого чекання ночі думала: «Дитина — то найбільше щастя, про яке тільки можна мріяти... Молодість, врода, кохання чоловіка — все це з часом минає, а дитина росте... Це щастя, яке переростає нас самих...»
Коли лікар подав їй рожеву подушку, а в ній маленьке червонясте личко, вона всміхнулася крізь сльози, щаслива, як ніколи...
Це було найбільше щастя: рожева подушка, а в мій — маленьке червонясте личко.
Пройшло ще кільканадцять років. Кажемо — «пройшло», хоч насправді ті роки не йшли, а лізли. Були дуже важкі. їй принесли вони ще троє дітей.
Неділя пополудні. Він, чоловік, сидить при неприбранім ще столі, читає ілюстрований журнал.
Вона кінчає решту обіду. Нарешті, може й вона попоїсти... У так званій дитячій кімнаті — галас, сміх, плач, регіт, вигуки...
«Господи, дай силу витримати...» Адже це день у день!
Кличе до себе служницю, дає їй грошей за «вихідне» в неділю. Набагато більше, ніж належить. Окремо дає гроші для неї і дітей на пополудневий театр, кіно, каруселі, ах! — на що самі схочуть, аби тільки забрала їх на кілька годин з дому. Одне пополудні не чути їх галасу. Одне-однісіньке пополудні на тиждень мати для себе. Виключно для себе...
ebooksa