Того дня увечері пробувала я вплинути на Нору...
— Облиште свою гру з Юрієм, Норо... з огляду на нашу «маленьку господиню»...
— Чого ви хочете? Хочете, щоб той, хто має такі здорові ноги, як Юра, хто так по-вовчому любить простори, зрікся цього задля... вигідного фотелю? Можете самі сказати це Юрі, а я не маю серця.
Така була відповідь Нори, і я, незважаючи на свої симпатії до Уляни, мусила визнати, що Нора має рацію.
Два дні пізніше від"їжджала я вже до міста. Поїзд мій відходив перед полуднем, так що з лижниками попрощалася я ще рано. Залишалася тільки Уляна. Вона кілька днів почувала себе не зовсім здоровою, тому я прощалася з нею в хаті, заборонивши проводжати мене хоч би за ворота.
Я була вже на вулиці, як почула голос Уляни:
— Оксано!..
Мусила зупинитися: те дівча вилетіло за мною в самому светрі.
— Кажіть, чого вам треба, та й утікайте до хати, Уляно, бо на смерть простудитеся...
— Я... хотіла вас спитати... але не смійтеся з мене, Оксано... Я... хотіла б знати, чи не запізно вже мені вчитися їздити на лижах?..
Я аж надто добре зрозуміла це «чи не запізно вже» в устах цієї волелюбної «маленької господині великого дому», але не мала серця сказати їй правду.
Замість відповіді я незграбно поцілувала її в очі. Залишила її власному здогадові, що міг той поцілунок означати — співчуття чи надію?
1934
24 ГОДИНИ
Ромо, я вдячна тобі, що ти намовив мене на експрес. Від цього ледве помітного, одноманітного колихання наче віднаходять себе мої думки. Думаю: заки заїду додому, лист цей буде вже в дорозі до тебе.
Хочу поговорити з тобою. Хочу витрясти з свого серця все до останньої порошинки, щоб нічого-нічогісінько не перевезти з собою звідти сюди.
Десять літ. Я навмисне вибрала цей рік, як з фото випускників шкіл: 1922— 1932. Випадок хотів (якими капосними бувають іноді сліпі випадки!), щоб щойно в цьому році вдалося мені обманути «органи громадської безпеки» і під фальшивим прізвищем дістати перепустку через кордон на 24 години.
Тепер, коли я знову по цей бік кордону, на своїй прибраній вітчизні-мачусі, думаю, що мій вчинок дуже легкодушний. Адже на випадок, коли б викрилося моє обманство, мого батька в ту мить прогнали б з роботи. Він тільки й улаштувався тут на роботу під тією умовою, що ні він, ні ніхто з його рідні не повертатиметься на Буковину.
Але я так страшенно хотіла тебе бачити. Нічого більше, тільки побачити, діткнутися рукою твого обличчя і пережити свідомість, що це дійсно ти. В перших роках у моїй новій батьківщині здавалося мені, що в твоєму образі зосередилася туга за рідним краєм і юністю і звідси ця нестримна жага. Але згодом, Ромо, згодом я переконалася, що нічого ані нікого не хочу бачити, крім тебе.
Коли я сиділа на вокзалі в Чернівцях, я була така зворушена тим, що за десять літ нічого там не змінилося, що мусила зупинитись, аби звести дух.
ebooksa