— Май на увазі,— шепче Міці,— тамті балакають про тебе... Я зачув слово «шпигун»... Як маєш що на сумлінні, то вже тебе нема тут!
Міка блідне. Ах, так воно!
Але... але касирка не може собі дозволити ніяких виявів особистих переживань. Насправді! Гарно воно виглядало б, якби так увесь персонал, скільки їх тут є, кожне зокрема захотіло виявити свої радощі чи турботи. Була б це, як каже старий, цікава вистава менажерії з цирку Попеску.
Тому й Міка, хоч пальці синіють від внутрішнього неспокою, робить щораз «миле лице», коли доводиться їй згорнути гроші з віконечка й видати решту.
Міка не бачить (хоч увесь час слідкує за цим!), щоб тамті двоє, офіцер і панна з вілли «Аврора», виходили.
Запримітивши сиву голову Попеску, знає напевно, що тамті двоє вийшли через двері приватного мешкання.
Чому?
Хто може це знати?.. Попеску, покрутившись коло буфета (тому «французові» Мігаєві треба безнастанно дивитись між пальці), стає напроти оркестру, і його очі раз у раз звертаються до віконечка Мікиної каси.
Його вираз лиця (боже, як Міка навчилась тут читати різні лиця!) не злісний, але до краю здивований і засмучений. Міка відвертає очі, щоб не потрапляти на цей докірливий, повний збентеження погляд. Чого він від неї хоче? Нема сумніву, що тут є якийсь зв"язок з візитом тамтих двох.
Але тепер не час на балачки. Власне, тепер, надвечір, коли гості повертаються з-над берега моря... Тепер треба мати не тільки голову на плечах, але й вуха на своїм місці, бо гості-чужинці думають і калькулюють злотими, франками, шилінгами, тільки не леями...
— Вісімдесят вісім леїв? Скільки це буде на злоті? Сто леїв — п"ять злотих, отже...
І так все треба думати за них.
Об одинадцятій Міка передає касу.
Чотири леї надміру. Таке часом трапляється, хоч Попеску раз у раз кривиться на це. Тепер ніби не бачить надміру.
— Домнішоро Міка, я маю з вами (чому з «вами»?) поговорити...
— Так,— притакує і чує, як гаряча хвиля заливає їй лице.
— Прошу!
Потім сидять у золотаво-рожевім будуарі пані Попеску й розмовляють. То значить, поки що говорить Попеску.
— Ви мене ошукали, домнішоро Міка... я мав вас за румунку. Чому ви затаїли переді мною, що ви русойка?
— Ви мене ніколи не питали про мою національність, домнуле Попеску.
ebooksa