— Ти... ти... виїжджаєш? Куди?.. На яке?.. І чому? Я хотіла б знати... чому? Хто тебе збунтував, дівчино?
Міра вже вхопилася цього приємного слова «бунт» (з уст самої тітки дісталося їй воно) й відразу знайшла розв"язку цього «годі», що найшло на неї так несподівано зранку: це ж бунт пробудився в ній. Бунт!
— І куди, і пощо ти їдеш?
— Їду в світ...— кидає фразу, але зараз змірковує, що таке непевне слово може лише підірвати повагу до її рішення, тому спростовує:
— Ще не знаю напевно... Тіточка пригадує собі, що тому півтора тижня пропоновано мені місце доглядачки при хворій пані Н. А потім... я вчора читала, що фірма ї. пошукує метких агенток... Я загляну й туди...
Дядина аж присідає на краю ліжка з того незрозумілого, що б"є з мови Міри.
— І ти думаєш, що там... на новому місці... будуть. тобі каву до ліжка носити? Ти думаєш, що там непотрібно буде працювати... може, навіть тяжче, як у нас? Бо, врешті, ти не замучувалася у нас працею...
Міра й собі схоплюється:
— Хто каже, що я не хочу працювати... Я власне шукаю праці!
В такому разі чого ж ти нас покидаєш? — вилущує до останньої плівки питання дядько.
— Бо їду... бо покидаю...— борониться Міра такою штубацькою відповіддю, щоб тільки позбутись їх з кімнати.
Коли, нарешті, остається сама, виплигує одним і коком з ліжка, простує рамена, аж щось тріщить у тих засиджених костях і ще раз каже собі в думці, щоб хто не підслухав:
— Їду — нарешті, їду... бо бунтуюся... А ви не питайте мене... не питайте... ані ви, тіточко, ані ви, дядечку, бо ви ніколи вже не зможете зрозуміти насолоди, що її дає... бунт... Їду... їду... їду!..
1935
МОЇЙ БУКОВИНІ
В моїй батьківщині під цю пору колишуться по крутих польових доріжках (чи буду ще колись ними ходити?) навантажені хлібом вози. По досвітках скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба, як сама молитва. В моїй батьківщині... але ви цього не знаєте...
В моїй батьківщині осінь ступає в червоних сап"янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях, розспівана на толоках. Але ви цього не бачите.
У моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна говорити до них і чути їх мову. В моїй батьківщині... але ви цього не чуєте...
У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці. У моїй батьківщині... Але по що я буду говорити вам про неї, коли ви не тужите за нею, коли вона для вас така далека й така недійсна?..
1936
ebooksa