Сьогодні спізнилась. Один офіцер з румунської «Вікторії» підпив й почав чіплятися до старшого кельнера Івоніки, і справа затяглася... Міка вже й сама бачить, що затяглась.
Аристид привітав її тільки ракеткою і далі грав з панною з вілли «Аврора» — гордовита дівчина з задертою головою, першорядний вершник і... друга нагорода в тенісі за місто Констанцу. Звісно, грати з нею — насолода. Аристид уже «набрав».
Міка сідає на лавочку й чекає. При другім сеті, коли грачі зміняються, Аристид каже їй, відбивши м"яч панни з вілли «Аврора»:
— Не щастить мені без вас, домнішоро Міко.
Партія затягається. Чи, може, тільки так здається Міці? Все ж таки настає такий момент, коли панна сідає на лавочці в досить гідній віддалі від касирки Міки.
«Вона буде молодша від мене?!» — думає Міка, кинувши оком на її недорозвинені, як кулачки немовляти, груди.
— Зіграємо? — посміхається Аристид відразу цілим шнуром своїх неприродно білих зубів (спочатку Міці навіть здавалось, що то штучні зуби).
Ні, Міка не має охоти грати на очах цього митця, на очах цієї румунської аристократки, на очах... еге, що там говорити, на очах цієї жінки, еге ж, жінки, що одверто тягне за Аристидом.
Міка підкреслено кладе ракетку обіч себе:
— І так уже нема часу... Сьогодні теж мій нещасливий день...
Він дивиться на неї своїми чорними, такими щирими очима й так виразно питається, що, власне, сталось.
Нічого. Міка сідає вигідно — й несподівано:
— Ви ще ніколи не оповідали мені нічого про вашу батьківщину, домнуле Аристиде. Греція... ми знаємо її тільки з ваших богів...
Він здивований так, наче цього питання ніколи не ставили йому дівчата. Направду не знає, з чого почати про свою батьківщину говорити. Якби його батьківщина змагалась за свою державність, тоді, о, годі, напевно, знав би він кілька мов і в кожній з них вмів би дати звіт про політичне становище своєї країни, про її змагання, про красу її природи... А так... Він каже, щоб якось тільки зволікати із своєю відповіддю:
— А я вашу батьківщину знаю з живих людей,— і дивиться при тім на неї.
— Ви не знаєте моєї батьківщини,— каже Міка з притиском.
— Ов,— сміється він,— ви хочете сказати, що я не знаю Румунії?
— Я не румунка, домнуле Аристид. Я... українка.
— Ні,— не повірив.— Я не розумію.
— Українка,— вирубала з усмішкою на устах і враз споважніла: румунка дивилася на неї погірдливим зловісним поглядом, зараз же встала і, не кивнувши їм головою, подалась до виходу. Міка догадалась більше інстинктом, ніж свідомістю, що добре це для неї не скінчиться.
ebooksa