— Ти зарано пішла.
— Не хотіла, щоб матір зчинила рейвах…
Запала незручна мовчанка.
— Що робитимеш сьогодні? — запитала Владислава. — Збираєшся кудись?
— До боксерського клубу, — кивнув той. — Як завжди щосуботи…
— Гаразд.
Вона вже пішла до дверей, але затрималась і майже пошепки промовила:
— Ми нічим одне одному не зобов’язані, Адаме. Хочу, щоб ти знав… Сніданок за десять хвилин! — додала Владислава вже голосніше.
Коли вона вийшла, квартирант нахилився до клунка і з приємністю вдихнув запах чистого одягу. Як бракувало цього колись на фронті. А ще — свіжих булочок… Він давився слиною, мріючи про них в окопі десь під Капоретто[27]. Хрустка кайзерка[28] і чиста сорочка були для нього символами світу, який він утратив. Він боровся за ці прості речі на тому триклятому італійському фронті, бо більше не знав за що. Самому собі не міг вигадати нічого вартіснішого. Ніщо інше не мало сенсу на тій дурнуватій війні за тисячі миль від рідного Лемберга.
Після сніданку Вістович попрощався із Владиславою і, вдягнувши пальто й капелюх, вийшов на вулицю. Боксерський клуб розташовувався поруч із Ноймарктом, і йти туди було щонайдовше десять хвилин, тому чоловік не поспішав.
Суботній Відень о десятій ранку ще не був галасливий, як ополудні. Його нічна темна подоба розтанула у перших променях світанку, а денна — ще не народилася. Прибиральники з мітлами доводили вулиці й площі до ладу, згрібаючи сміття на купи, знищуючи сліди пиятик і бійок. Відкриті кав’ярні й цукерні очікували на відвідувачів, пропонуючи їм недорогі сніданки, після яких можна було ще добру годину сидіти за порожнім столиком і скрушно зітхати, згадуючи, як жилося раніше. До війни, за цісаря.
То там, то там вигулькували крикливі продавці суботньої преси, розкладали свій барвистий товар квітникарки, а звідкілясь уже чувся апетитний запах смажених каштанів та вигуки
Вістович минув Чумний стовп[30] і вийшов на Штефансплац. Звідси до цілі йому лишалося не більше п’яти хвилин.
Боксерський клуб біля Ноймаркту тримав його приятель із війська, колишній штабсвахмістр[31] кавалерії, широкоплечий вусань на ім’я Алоїз Наґель, який, подейкують, навчився боксувати у британському полоні, куди потрапив на самому початку війни й перебував там два роки. Британські вояки час від часу влаштовували між собою змагання, й одного разу хтось із них запропонував долучитися Наґелю. Полонений австрієць не відмовився й перший свій бій провів з англійським майором, чемпіоном полку. Проти верткого англійця, нижчого за нього на цілу голову, Алоїз виглядав незграбно. Жодного разу як слід не влучив, зате кожний удар майора потрапляв точно в ціль. До кінця бою австрієць втратив зуба, зовсім не бачив на праве око, ледве дихав від болю й утоми, але на ногах устояв. Вражений такою витривалістю офіцер наказав відвести його в лазарет, а щойно той зможе їсти — добре нагодувати.
Наступного дня, коли вони знову побачились, англієць жестами пояснив Алоїзу його хиби: відступати треба убік, а не назад, руки тримати ближче до корпуса, голову втягнути у плечі, бити не тільки прямо, але і збоку та знизу, разом з ударом повертати однойменну ногу і вкладатися у кожен випад цілою вагою…
— Розумієш мене? Тямиш? — сміючись запитав насамкінець офіцер.
—
Полонений і справді врахував свої помилки. Трохи оклигавши, він попросився боксувати знову, і солдати мусили визнати, що цього разу австріяк виглядав достойніше. Наґель вдруге програв, але й суперника зумів віддухопелити.
Після третього бою полоненому дозволили тренуватись. Звісно, не всім це подобалось — Алоїз не раз ловив на собі зневажливі погляди солдатів і чув різкі окрики у свій бік (англійської, зрештою, майже не розумів), але вдавав із себе сліпого і глухого. Мовчки відтискався від землі, стрибав через колоди, підтягувався на перекладині, лупив голими кулаками тугий мішок, набитий тирсою, і чекав наступних змагань, бо знав, що після цього добре нагодують. Він боксував, щоб їсти. І щоб домогтися до себе поваги.
За два місяці полонений кавалерист уперше переміг, відправивши на долівку точним ударом у щелепу кремезного шотландського капрала. Бідолаху довго поливали водою, доки той прийшов до тями. Увесь цей час Наґель подумки молився, щоб капрал, бува, не віддав Богові душу. Що зробили б тоді з полоненим австрійцем, навіть уявляти не хотілось.
ebooksa