300 миль на схід

Так минуло два роки, за які він перемагав ще безліч разів, хоч і програвав також не раз. Коли його врешті обміняли, й Алоїз мав повертатись до своїх, британці влаштували прощальну пиятику, де піднімали тости за те, щоб зустрітися з ним ще колись у мирний час. 

Австрійське командування перевело його з кавалерії в піхоту і спровадило в Італію, де тривали битви на річці Ізонцо[33]. Так робили з багатьма колишніми полоненими, побоюючись, що ті можуть виявитись шпигунами. 

В Італії Наґель отримав важке поранення. Коли через кілька днів гарячки й марень уперше розплющив очі, йому розповіли, що з-під куль його витягнув жандармський гауптман[34] на прізвище Вістович. Щойно ставши на ноги, Алоїз одразу його розшукав. 

— Herr Hauptmann, якщо вам колись буде потрібно, щоб я віддав за вас життя, скажіть мені про це, — ​урочисто звернувся він до Вістовича. 

Офіцер махнув рукою. 

— Пам’ятайте, що я жандарм, пане Наґель, — ​промовив він. — ​Тому якраз навпаки: зробіть усе для того, щоб мені не довелося ніколи цим вашим життям розпоряджатися. Бо я, курва, ненавиджу свою срану службу… 

Алоїз не зрозумів слова «курва». Його не було в лексиконі німецькомовних солдатів, але певнити службу пообіцяв чесно й обіцянки дотримався. У військовій жандармерії, де займалися дезертирами, мародерами та розслідували різноманітні солдатські злочини, не могли йому закинути навіть найменшого трафунку. 

Після війни Вістович і Наґель зустрілися у столиці. Алоїз торгував овочами, а ввечері за невеликі гроші навчав усіх охочих боксу, винайнявши для цього простору офіцину у старому будинку, господарі якого ледве зводили кінці з кінцями. Це приміщення, де він облаштував місця для поєдинків і тренувань, гардероб і комірчину для реманенту, з часом і назвали «Боксерським клубом». Щосуботи тут збиралися лише друзі Наґеля, аби, хто мав таке бажання, розім’яти кістки й потеревенити. Ясна річ, Алоїз одразу ж запросив Вістовича, пам’ятаючи, що Herr Hauptmann також любить бокс. Відтоді суботні зустрічі стали традицією і для нього. 

Колишній штабсвахмістр зустрів його, як завжди, широкою вусатою усмішкою. 

— Доброго ранку, пане Вістовичу! — ​промовив Наґель, простягаючи для привітання своє міцне широке лаписько. 

Оберкомісар відповів на привітання, а також кивнув решті присутніх: п’ятеро чи шестеро чоловіків уже виконували руханку, щоб розігріти м’язи, а дехто почав гупати кулаками по мішку. 

— Боксуєте сьогодні, Herr Hauptmann? — ​запитав Алоїз. 

Він продовжував називати Вістовича «гауптманом», хоча обидвоє давно залишили військо. 

— Чом би й ні? Для доброго гумору буває незайвим дістати по пиці. 

Наґель зареготав. 

— Не прибідняйтеся, пане Вістовичу. Ви добрий боєць. А ця ваша галицька техніка… До речі! — ​пригадавши щось, Алоїз окинув поглядом присутніх. — ​Ви більше не єдиний тут з Ґаліції, Herr Hauptmann. 

— Справді? — ​зацікавився той. 

— Так… Агов, панове! Де наш новачок? — ​звернувся він до гурту. 

— Я тут, пане Наґель, — ​почулося збоку. 

Вони повернулись, побачивши перед собою молодого чоловіка віком до тридцяти. Худого, проте жилавого, мов гімнаст. Зросту той був середнього, обличчя мав продовгувате, з тонким носом, виразними сірими очима й акуратними вусиками над губою. Бліда шкіра на обличчі контрастувала з його чорним, як смола, чубом, зачесаним на правий бік.