– Мама все ще стоїть там? – спитав коротко, здавленим голосом.
– Мама?.. – відповів здивовано. – Ні, пішла вже!..
– Бо ти оглядаєшся…
Хлопець змішався.
– Я подивився лише! – сказав. Відтак, мовби повернув звідки думками, поступив твердим, свідомим кроком і зрівнявся з батьком.
Заніміли і прямували квапною ходою до села. Івоніка засунув свій великий нефоремний капелюх низько на чоло, а очі хлопця прощалися востаннє з усім, що минали.
Минаючи хату Докії, побачили всіх на дворі.
Старий Петро поїв пишну, кокетливу Шагу, Василь – худобу, а Докія годувала дріб.
– Уже в дорозі? – кликнув до них Петро.
– Щасливої дороги й щасливо вертайте!
Станули і привіталися. І Докія приступила до малого гурту.
– Вже! – відповів Михайло.
– І що ж робити? – сказав Івоніка.
– Не журися, мой! – кликнув веселим голосом старий Петро. – Там щось побачиш і навчишся денещо! Ей, коби я був такий, як ти, молодий і здоровий… гей, гей!
Він говорив так голосно і дзвінко, так виразно, що його слова летіли далеко, а з його голосу била геройська неустрашимість і відвага. Відтак засунув капелюх набік і луснув із батога.
– Що, синку, – спитала його Докія ласкаво, – ти смутний, правда?
Підняла чоло вгору, похитала жалісно головою й зітхнула глибоко. Вона згадала в тій хвилі свою Парасинку, що опустила її хату й пішла за чоловіком, і стару Марію.
– А що мамка робить? – спитала зажурено.
– Ай, мама… – відповів Михайло й махнув рукою, не докінчивши речення.
– Так, так! – вмішався Василь (на диво тверезий), потакуючи. – Се вже наша доля така! Чоловік виносить свою силу і свої дні, як на собачий ярмарок. Ніхто не журиться тим, як він верне назад. А Николайка знали ви? Ви його знали! І він радо йшов до війська, а що з ним сталося? Він був буршем[213] в одного лейтнанта. Мав ще лиш кілька місяців служити, і мав іти якось на вісім день на відпустку додому. Так як завтра мав іти. Робив лад у хаті, але то було вліті надвечором, і було ще видно, сонце ще лиш зайшло. Робив лад у хаті, щоб усе стояло на місці, як пан любив, бо він був чемний хлопець, і лейтнант любив його. Другий вояк, що чекав з якоюсь книжкою на лейтнанта в покою, взяв до рук револьвер, що лежав на столику, й оглядав його.