«Лиши револьвер, – каже йому Николайко, – бо він набитий!»
«Та що, що набитий?» – каже той.
«Що? Дурню! Може вистрілити!»
«А ти як гадаєш, що я не вмію набитого револьвера в руках тримати?»
Оце сказав. І як лише сказав, а револьвер гримнув, і Николайко лежав уже готовий.
– Господи! Господи! – зойкнула Докія й заломила руки.
Всі інші свиснули крізь зуби, а Михайло поблід.
– На, маєш, так приходить смерть! Але вона йому вже здавна стояла за плечима.
– Та й на місці застрілив його? – скрикнув Петро.
– Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він лежав, підпливаючи кров"ю. Цілий покій закрасив кров"ю, і громада людей збіглась зараз, бо то було при дорозі. Той лейтнант мешкав при дорозі. Мені показували ту хату. Я видів ту хату. Висока панська камениця з великими довгими вікнами.
– А відтак?
– Відтак?.. Лежав кілька місяців у шпиталі, вимучився, сарака[214], бо йому не могли витягнути кулі. А він був такий здоровий і міцний хлопець, саме такий, як Михайло. Акурат, як Михайло. Аж вилисів відтак. У шпиталі. Борода йому виросла аж по груди, отак… А накінці випустили його цілком на волю. Два жовніри відвезли його додому.
– Ото мала його мамка потіху, як увиділа його такого! – майже заспівала з жалю Докія, похитавши, як перше, головою.
– Мала…
– А тато, сарака?.. – закинув Петро.
– Тато?.. Тато, кажуть, так плакав, що гадали, що минеться[215]. Нічого не знали. Він не міг писати. Вони писали до нього два рази, але він не відписував. Та й що мав писати?
– Йому вже все одно було… – сказав Петро з легким усміхом і далеко сягаючим тоном.
– А його тато був багатий ґазда! Мав поле, мав худобу, вівці…
– Яким чоловік іде, то знає, але як поверне, то не знає! – обізвалася знов турботно Докія. – Се лиш Бог знає!
– Се лиш Бог знає! – повторили інші всуміш. – Се лиш Бог знає!
ebooksa