– Давай ти позір! – відповів йому Сава, засуваючи уперто капелюх набік. – Ти тепер ідеш межи ґудзики! Я маю ще час!
– Іди до мами; вони самі, – радив батько. – Будуть плакати!
– Нехай їх ті потішають, що їх сьогодні нагодували! – відповів він, роздувши губи, і обернувся до них плечима.
– Нещастя з тим хлопцем! – сказав Івоніка, зітхаючи. – Ні в чім йому не догода! Мама лишила йому їду – се я знаю!
– Не докоряйте йому, тату, він ще дурний і не буде все такий! – уступився за брата Михайло. Був розжалений до глибини душі, особливо ж по стрічі з Анною, і був би рад бачити все в мирі, тим більше, що розставався з ріднею і окружениям на довгий час.
Старий усміхнувся болісно.
– Хто йому рад більше добра, як я? Він добрий, я знаю! І чому не мав би бути добрий?
– Добрий, але обмотаний циганськими вговорюваннями! – відповів Михайло. – Нехай ночує з мамою в хаті на горі, а ви вже самі пересипляйте в бурдею! Як буде сам на полі, буде все до неї забігати. А йому ще не час думати про весілля!
Замовкли.
Звільна й мовчазно вийшли на горбок, де стояв найважніший у селі будинок – корчма – і злучилися з іншими рекрутами.
Півгодини пізніше вирушило коло вісімнадцять мужчин і кілька жінок із пропінації[219] і звернулися на широкий гостинець, що вів до самої залізничної станції.
Рекрути, побравшися по двоє-троє за шиї, йшли, більша половина з них до крайності розжалена і помимо вчасної пори вже добре підохочена, неправильно, широкими кроками вперед, і вигребуючи з себе голосом увесь запас своїх почувань і запас свого дотеперішнього життя… Співали пісні…
За ними йшли батьки, а цілком наостанку кілька матерів… Се були вдовиці, що йшли. Трималися, мов голуби, вкупі. На своїх плечах несли малі скриньки або клуночки синів. Нарікали голосно на свою сирітську долю й говорили журливо про тяжкі дні, що ожидали їх без синів у недалекому вже часі. Одна, заливаючися гіркими сльозами, співала…
Надвечір згубилася десь мряка, і густий дощ спустився на землю. Падав тихо й заповідав сльоту…
Ворони стрясали зжурено чорне своє пір"я, а над полями розстелилася цілковита пустка.
Малий «сусідній» лісок, що визвірювався неустанно на рівнину села своїми темними очима, закутався в миготливу тишину і ждав…
VII
Із приходом до міста зайшла в Михайлі зміна.
Погоня й надмірний натовп, поспіх і незвичайна рухливість та машинальність міста натхнули смертельною блідістю й знесиллям його душу, звиклу до супокою і ритму, споріднену з природою.
Проста й некультурна, якою була, відчувала лише болісно разючу різницю між лагідністю й незамітністю рухів природи й безоглядним воруханням тут. Оцього світу, що вдарив його тепер, мов могутня хвиля, він не розумів. Та замість того тиснулися перед його душу тихі широкі поля, великі, лагідні очі полишених його звірів, які глядять заєдно отвореними дверми за ним… малий бурдей посеред великої самітності й коло нього похилена мати… Плаче…
ebooksa