«Ні, не отворити», – наказує щось в душі. Їй смерті не треба. Перебуде сю ніч, буде ще жити, а той
І укладається знов змією під дверми, знов плазом.
Нараз – що це?
До її слуху добивається з-під дверей страшний проклін, що потрясає нею аж до глибини душі, тіло ледом обіймає, а потім ніби гинути наказує. Відтак ще одна хвилина і – тихо. Шолопання ніг під дверми устало, слова завмерли, і нічого. Навіть, здається, і шум лісу уступив комусь, губився, утихав.
Мавра божеволіє.
Вона крикнула з остраху не своїм голосом і упала лицем до землі…
Коли се було, що вона сей голос чула? О, коли ще! І проклін сей страшний. Він добився тепер до неї
Се гірше, як смерть.
В її душі перестрах і спомини здіймаються вихром, теліпають нею, що справді чи не гине. А тут рятунку нізвідки. Вона ж сама. Сама на всю гору, на весь ліс… сама… вже
Та тут і розсмівається Мавра страшним божевільним сміхом, яким не сміявся ніхто в тій самітній оселі-хатині.
Голос її батька? Звідки?
З тамтого світу?
Від часу, як знайшлася в неї її біла дитина, як побачила себе між деревами на чужині, двадцять або, може, й більше років, бо вже й сама не знає. А що з батьком і матір’ю сталося, ніхто не знав. Не могла довідатися. Ходила світами, питала, шукала, вертала назад і знов ішла. Балакала і плакала перед деким, розпитуючись, але нічого не довідалася, як і про ту свою бідну дитину. Лиш смерть одна сліди так затирає. Смерть одна. А от се був батьковий голос. Духом до неї вставився. Думки товпляться роями в її острахом і споминами розбурханій душі, що майже не тямить себе добре.
А все ж таки то був голос її батька, Андронаті. Лиш він один проклинав тим страшним прокльоном, якого всі, як вогню, бояться. Він один. Віком був він і її мати між всіма найстарші. Та звідки взявся той прокльон до неї, щоб її побити в нічній годині? З-під землі? Як закляне, було, земля дрижить.
І вона переконана, що він взявся до неї тепер вже з-під землі. Такої чорної гучливої півночі лиш з-під землі. Його душа прийшла, щоб заповісти їй смерть. Три рази впрошувалася до неї, три рази не обзивалася вона. А що не вийшла і не впустила, він закляв…
Батьковий голос. Голос посмертний. Страшний, захриплий, глухий, зловіщий. Вона ж
Її уста викривляються.
Кому отворити?
Се була північ, а опівночі ходять лиш розбійники або мерці.
…І мучиться Мавра на землі, стогне, викликає ім’я Господнє. Молиться… А коли б її батько жив, – стріляє їй нараз думка до голови, – і от, так світом ідучи, натрапив несподівано на її оселю, а вона не впустила… О Боже… не дай, щоб так було, і се вона