– Е, що Маєвський! Він говорить тепер так, як би любив Орядина бог знає як. Зве його добрим хлопцем і каже, що хотів би, аби він повернув додому на якийсь час «відпічнути». Це він, певно, тому так каже, бо Орядин, по одержанню однієї половини грошей від Маєвського, зрікся другої. Впрочім, може, хоче і видурити від нього спадщину; бо він, як я думаю, великий рахмайстер[47]!
– Ну! а я ж не казала, Мілечку? Гой! гой! старий лис, хто його не знає! І я певна, що те йому вдасться!
– Га! з капіталом в руках можна нині всього добитися. Впрочім, ліпше най бере Маєвський, ніж має взяти якийсь жид, бо сяк чи так, а та праця селянина опиниться в руках жидівських! Орядин розвіє її скоро!
– Страх, Мілечку! В мене аж нерви задрижали!
– Прогайнує, програє! Вже коли не боявся він свого вуйка – все ж він вуйко! – віддати в руки лихваря, то він і свою душу годен[48] за гроші продати, а не то кусник землі, не здобутий власною працею!
«Не прогайнує! не програє!» – відповідав в моїй душі якийсь голос, і він рвався мені на уста, щоби станути в обороні того, що був в тій хвилі далеко і не міг сам боронитися; однак цей голос застряг мені в горлі, і я усміхнулася злобно. Ба! що я видумала! Звідки знаю, що не прогайнує? Де запорука? Звідки я знаю, який він тепер і чи я дійсно знала його добре? Тепер лежать між нами два роки і те, що його побідило, а мені болю завдало. Я ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозріліша стала. Отже, що нас в"яже? Ота одна тодішня хвилина, «любов» ота? Ні! Він вільний, свобідний тепер, пан своєї долі – а я… ха-ха-ха! царівна для себе!
Мені осталося з собою закінчити.
І я знов пірнула думками бог зна куди.
Тітка як би угадала мої думки. Звернувшись по короткій глибокій задумі до мене, промовила сухо:
– Ми віддалились трохи від властивого предмета, однак я думаю, що справу треба закінчити і що не будеш нас тут до півночі держати. Нині мусить зробитися всьому кінець, а який кінець – знаєш!
Мене обгорнула шалена розпука, і я приступила до неї.
– Даруйте мені лише цю одну ніч! – вирвалось, мов зойк, з моєї груді.
– До чого? Аби комедію продовжити? Ти чула, що я говорила, і так мусить бути!
– Даруйте!
Її очі спинилися лячно на мені, і вона відступилася від мене.
– Про мене! – сказала опісля. – Іди, однак будь хоч цей однісінький раз, хоч на одну хвилину для себе самої розумна; а потім (т. є. по вінчанню) як собі хочеш!
Ясна ніч настала вже давно, а я все ще не спала.
Я мучилася.
По великій віконній шибі билася кутиками якась велика муха, бриніла безустанно. Раз тонесенько, жалібно, однозвучно, а раз нетерпеливо, нижче і нижче, опісля знов болюче.
Я лежала, мов тяжко хора. Побиваючись божевільними думками, замітила я, що заслухувалась мимовільно все наново в той тонесенький, жалібний бренькіт. Що їй такого? Чого побивалася? Чи її мучила туга за польотом в зористу холодну ніч, і вона товклася, шукала даремно виходу? Чи, може, попалася нехотячи в павутину, а та, уклавшись на ніжні крильця, гамувала її? Коли б так, то я знала вже наперед, що з нею станеться. Звільна або й нагло спуститься звідкись згори на неї павук, ухопиться її тонесенькими довгими ніжками, обплутає, обмотає… Вони хвилину поборються… Вона в борбі зойкне дивним, тонесеньким голосом; опісля він переможе її і таки виссе кров…