Чи роздумував над дальшим життям, над своєю будучиною, чи над спадщиною, що дісталась йому таким легким способом і могла не одно змінити на добре, чи над чим іншим, ніхто не знав. Ніхто й не допитувався.
– Також не сміли, – мовила Зоня…
У дві неділі по його повороті відбулася між ним і Зонею «буча». Лена, котра, як і всі інші, тепер для мене настроєна ласкаво, ділиться зі мною кожною своєю думкою. Вона була свідком тої сцени. Балакалось між іншим о деяких знакомих і мимовільно перейшла бесіда на мене, причім він довідався о моїх заручинах з Лорденом.
– Хто, хто виходить за Лордена? – спитав.
– Наталка!
– Наталка? – А по малій задумі додав: – Ага,
– Вона. Адже ти її знаєш? – закинула Зоня.
– Знаю, знаю! – відповів, змішавшися. А по хвилі додав з глумом: – Отже,
– І що ж на тім дивного, Василю?
– О, дивного, властиво, нічого: хіба лиш те, що вона не здавалася мені одною з тих, що виходять за перших-ліпших, які їм навинуться. Впрочім, всіляко буває на світі…
– Вона не конче хотіла за нього йти.
– Але таки
– Так за кого ж було їй іти?
Він не відповідав зараз.
– Вже за кого-небудь іншого, лише не за нього.
– Так! То могла була ждати без кінця. Оскільки я знаю, то її не сватав ніхто.
Він спаленів.
– І звідки ж ти то так добре знаєш? – питав насмішливо. – Чи вона перед тобою сповідалася?
– Передо мною не треба сповідатися. Я знаю тут всіх, що могли би женитися, а ті не взяли б її. Прочі ж – то голодники, Василю!
– Це ти на мене! – звернувся до неї бистро, і очі в нього загоріли.
ebooksa